Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— Ви завжди всім відмовляли, — зауважив Майк, знову вмощуючись на поручні крісла.

— А ця нам підходить.

— У вестибюлі товпиться дюжин зо дві дівчат з такими пропозиціями. Я міг би створити цілий штат.

— Вона назве себе Бетсі… Бетсі Флетчер.

— Я гадав, ідеться про вашу давню знайому, міс Олсоп.

— Амалія дуже мила дівчина, Майк. Нам приємно інколи побазікати з нею… але не дуже довго.

— Здається, вона це зрозуміла і давно не з'являється. А з цією… Флетчер, ви сказали, все буде о'кей.

Тепер їх знов було четверо, і невеличка дівчина, пірнувши у великому кріслі, з докором дивилася в Тедові очі.

— Чому ти мовчав?

— Я не знав, що з усього цього може вийти, Бетсі.

— Все одно ти повинен був сказати.

— Добре, що ти ніколи ні про що не питала. Я, може, і розказав би, коли б ця справа стосувалась мене одного.

— Ти знаєш, якби не Рікі, я не впізнала б тебе на фотографіях. — Він упізнав тебе в телевізорі і сказав про це тільки мені. Він теж хотів приїхати, але ми вирішили, що зараз це зайве. Він був дуже засмучений. Правда, ми викличемо його до себе, коли все буде гаразд, Тед? А мамі я сказала, що тітка Польді обіцяла мені роботу в місті.

— Я думав розшукати тебе, коли все було б гаразд. Зараз, можливо, буде дуже важко. Не знаю, чи вчасно ти з'явилася. Зараз буде дуже важко, — сумно повторив Тед. — Я не знаю, чим скінчиться робота, яку нам пропонують. Боюсь, що нічого гарного вона нам не принесе.

— Найкраще було б виїхати звідси, — сказав Джо.

— Куди? Ми тільки й мріємо про таке.

— Ти бачив оце? — спитав Джо. Погортавши іноземні журнали, він простягнув Тедові один із них.

Під незвичайним заголовком врізалась у нічне небо гостроверха башта.

На її верхівці червоним світлом сяяла зірка.

— Ми мріємо про зірки, а про цю ще дуже мало знаємо.

Тед мовчки дивився на сторінку і теж думав про те, як мало він знає про цю далеку країну, а вона ж найближче від усіх стоїть до здійснення його мрії.

— Так, ми дуже мало знаємо про них, — нарешті промовив він, вертаючи назад журнал.

— Крім того, що вони от-от першими опиняться на нашому Марсі.

— Ти хочеш сказати, що нам краще було б працювати з ними? А ти подумав про те, що з ними важко буде порозумітись? Вони, здається, не дуже вірять казкам.

— У такому маскарадному вигляді, мабуть, справді важко, а от щодо їхньої віри, — то в них теж є своя зірка.

— Заспокойся, — сказав Тед. — Нас однаково ніхто туди не пустить, а коли ми не пристанемо на пропозицію цього боса, то зможемо, мабуть, протриматись тут лише два роки.

— Звідки така точність?

— До найближчих виборів. Зараз вони обмежаться незначними укусами, але, якщо до влади прийде інша партія, легко буде скласти вину на попередників.

— Бідолашні ми марсіяни, — зітхнув Джо, — прилетіли, щоб найнятися на смердючий завод. Усе життя, сидячи на Марсі, мріяв майструвати для них хлопавки. Ми могли робити це значно раніше через біржу праці.

— Не гарячкуй, — сказав Тед. — Тепер зовсім інше діло. Не забувай, що ми впали до них з неба. Панове земноводні, говоримо ми їм, або шановні сери, як вас тут величають, досі ви плигали, мов жаби, силкуючись одірватися від своєї планети. Ми прилетіли до вас з суто благодійними намірами, надайте нам свої лабораторії, кібернетичні машини, придумані на заміну вашого мізерного мозку, і ми помчимо вас у невелику екскурсію по Всесвіту. Шляхом допомоги слаборозвиненим країнам.

— Панове марсі, скажуть ці типи, засукуйте рукава і беріться до роботи, ми подивимось, на що ви здатні, а маршрут ми вже накреслимо самі.

— Якщо у цій справі запахне порохом, ми зможемо насипати їм у жабу дробу, як зробив це хлопчина з Калавераса в оповіданні дядечка Твена.

— Боюсь, що раніш тобі всиплять добру порцію дробу в інше місце.

— Невже у тебе ні на копійку не з'явилось оптимізму після того, що ми заварили?

— Ви оказали, що нас зразу не зачеплять, — втрутився Лорі. — А протягом двох років можна придумати якусь нову штуковину.

— На жаль, вирішувати треба зараз.

Тепер, коли Тед і Джо цілими днями пропадали на заводі або ракетних полігонах, Лорі доводилось приймати відвідувачів, писати статті і з допомогою Бетсі вести листування марсіян.

— Я сьогодні приймав старого дивака іноземця, професора, — сказав якось Лорі. — Не думаю, щоб він так уже нам вірив, але, в усякому разі, він увесь час говорив про мир і казав, що в цьому ми повинні допомогти людям, якщо ми справді марсіяни.

— Твій професор може не турбуватись: «Циклон» нікуди не полетить, поки ми цього не захочемо.

— А нас за це не витурять геть?

— Рано чи пізно це має статися.

— Чи не краще тоді самим кінчати цей маскарад? Джо, ти якось натякав на маленький переполох, — сказав Лорі.

— Боюсь, що ми проґавили час, — відказав Тед. — Зараз, коли ми зв'язалися з цим заводом, просто викрити себе, без будь-якої підтримки, неможливо. Вони з'їдять нас живцем.

— А головне — так чи інакше треба