Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

Ґрунт був дуже твердий, і робота посувалась повільно. До самого надвечір'я грабарі не заглибились у землю й на два метри.

Назад усі троє вершників — Сергій, Коляда й Чіп — їхали поряд. Коні йшли повільно, ще дужче спотикаючись, ніж уранці. Люди ледь пленталися від утоми.

Ряжанка кілька разів намагався вийти вперед або трохи відстати, а Коляда щоразу рівнявся з ним. Неначе навмисне. Певно ж, навмисне. Сергій не наважувався дивитись у вічі йому, але Коляда поводився так, ніби між ними нічогісінько не сталось. Ряжанку це виводило з рівноваги. Невже в чоловіка немає самолюбства? Чи відчуває свою провину? А може, затаїв лють? Тут, у дикому царстві кактусів, поквитатися з ворогом — то найлегше. Сергій непомітно скосував на Коляду, але на обличчі в того грала несмілива й винувата усмішка.

«Мабуть, даремно-таки я на нього дмусь», — подумав Сергій і попустив повід. Конячина вдячно помахала головою.

Шурфи довбали з тиждень, потім покинули й заходились колупати в іншому місці. Минув ще тиждень у безрезультатних пошуках. Жила показалась тільки раз — і мов хвостом майнула. Невже знову помилка?

Сергій інколи залишався вдома, приводив до ладу занедбані карти й щоденники. Настрій в усіх підупав. Один тільки Микола Чіп, хазяїн квартири, був, як і раніше, невсидющим і бадьорим. Повернувшись увечері з роботи на шурфах, він довго порався біля худоби, а потім заходив до Сергія й годинами мовчав, дивлячись, як той пише.

Одного разу після вечері завітав старий знайомий: «брат» Даниїл. Він поздоровкався й прослизнув у другу кімнату. Через день чи два з'явився знову. А потім почав навідуватись щовечора.

Сергія пересмикнуло. «Невже ходить за мною назирці?» Одного разу так і бовкнув:

— Чи не по мою душу, бува, пороги оббиваєте?

Брат Даниїл відповів, сумно посміхнувшись:

— Тут моя дочка живе.

Ряжанка розгубився. Але сказане слово — як горобець: вилетить з рукава — шукай вітра в полі. Сергій відчув, що червоніє по самі вуха, й ще дужче нітився. Спробував повернути все на жарт, але й з того нічого путнього не вийшло. Навіть навпаки.

Раптом йому захотілося подрочитися з «братом» Даниїлом. Недовго думавши, він бовкнув, з удаваним сумом похитавши головою:

— Я не вірю в бога.

Така зухвалість аніскільки не здивувала того.

— Ну що ж, усяк живе, як йому совість велить. А ви думали, збираюся вам проповідь читати? — Й знову блідо всміхнувся.

А Сергієві було не до жартів. Цей сектант угадує його думки. Проте таке відкриття, яке раніше завжди виводило Ряжанку з рівноваги, тепер не дуже бентежило. Було трохи сумно — й годі. Зникло те відчуття, яке часом так гнітило його, ніби він стоїть голий серед одягнених.

— Я вам ось що скажу. Коли господь сотворив Адама і Єву, то ходили вони нагі й не стидалися наготи своєї. Бо не було від кого…

Сергій злякано глянув на брата Даниїла. Але той посміхнувся й продовжив далі:

— Це я про «христосиків». Про отих, що на Висілках, що називають себе «дітьми божими»…

А-а, он він про що!.. Сергій полегшено відітхнув.

— У святому писанії сказано: «І бил грєх великий на землі, і нізверже господь бог на глави грішні вогонь і сіру». Отак буде й тепер. Гріх великий на землі розвівся. Це нам так не минеться.

Сергій мляво зауважив:

— Я в ці дурниці не вірю.

Даниїл помітно пожвавився:

— Любий ви мій! Хіба ви думаєте, що ми — діти маленькі? Біблія — це дужа сила! В ній пророчествої Там сказано, що настане кінець світу — і настане. Ось побачите! Армагеддон! Ви чули таке слово?

Сергій стомлено махнув рукою. Але відчував, що таким помахом не одбудеться. Брат узявся за нього міцно.

— Ну, чув… Та що з того?

— Армагеддон уже близько, от що! Людина переплюнула саму себе. Тепер хоче доплюнути до бога. А бог цього не допустить.

— То що, бог знову влаштує Содом і Гоморру?

Даниїл здивувався:

— Нащо? Людина вб'є сама себе.

— Харакірі?

Старий насупився.

— Я не знаю, що то таке, хаки… хари… Нащо? Бомба! Нуклярна бомба! Й ракети, о! Людина сама себе стребить! До ноги! Дотла!.. І розверзеться небо, й протрублять труби єріхонські, І буде страшний суд!..

Ряжанці раптом захотілось ударити цього екзальтованого єлейника. Стало гидко, що опинивсь у одній упряжці з ним… А власне, яка між ними різниця? Аніякої.

Цей божевільний фанатик мріє про термоядерний армагеддон, а він, Сергій Ряжанка, сприяє цьому. Невже його обдурили? Невже воднева зброя потрібна не йому, не таким самим людям, як він, а «братам» даниїлам? Що ж це робиться на білому світі? Хіба таки люди настільки посліпай, що не бачать, куди йдуть?

— І ви радієте?

Брат Даниїл дивився на нього виряченими очима. В них мерехтіли страх і надія.

— То буде найсправедливіший суд. Да вострепещуть грішники!

Старий устав і загрозливо підніс угору вказівний палець.

Сергій більше не міг витримати.

— Геть!.. Геть звідси!

Брат Даниїл позадкував і перекинув табурета. На гамір убіг господар дому.

— Ади, чи ви ся ту не побили?

Ряжанка тільки тепер згадав, що не в себе вдома. Він кинувся до дверей і притьмом вискочив у двір, де в машині мирно хропів Буено. Сів на приступку й сидів доти, поки «брат» не рипнув дверима й не зник за тином. Потім ліг на купі хмизу.

Двері