Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

В кімнаті було досить багато люду. Пахло розтопленою каніфоллю і горілою ізоляцією.

Тут зібрались аматори, які паяли свої схеми. До їхніх послуг було все: і деталі, і столи, і невеликі верстати, і типові схеми неодноразово перевірених у роботі окремих радіопристроїв. Консультував відвідувачів дідусь, професор, як я згодом довідався.

За столиком у кутку працював Віктор. Він складав якусь схему. Від його паяльника до стелі струмував каніфольний дим.

— Ніяк не можу навчити його правильно паяти, — поскаржився мені на Віктора старий консультант. — Він гадає, що коли більше набирає каніфолі, то краще.

Віктор радо привітав мене.

— Я думав, що ви не прийдете! — вигукнув він, підсовуючи мені стілець. — Сідайте.

Він не поспішаючи став розповідати про прилад, над створенням якого працював отут. Виявилося, що Віктор поклав собі за мету створити автоматичного художника — апарат, який міг абсолютно точно копіювати картини.

— Там, де здригнулася рука в художника, який писав картину сотні років тому, здригнеться пензель і в мого приладу, — пояснював мені Віктор. — Барви й відтінки будуть передаватися з математичною строгістю. Я вже не кажу про розміри і масштаби. Тут гарантується точність у межах кількох мікронів.

— Прийдете на виставку, — казав він далі, — сподобалася вам картина. Натягуєте полотно, ставите прилад, вмикаєте його, а самі йдете далі оглядати виставку. За півгодини повертаєтесь до залу, а для вас готова точна копія якого хочете масштабу.

— А з натури ваш прилад зможе писати картини?

— З нерухомої натури зможе. Скажімо, натюрморти, портрети. За моїми розрахунками, будь-яку картину прилад напише за півгодини.

Віктор детально пояснив мені схему свого приладу. В ньому були і фотоелементи, і призми спектрографів, і об’єктиви, і моторчики, щоб приводити в дію механічні руки приладу, і відділення з усякими фарбами, і палітра, щоб їх змішувати та підбирати.

— Ідея мені подобається, — сказав я Вікторові.

— Правда? — зрадів він. — Олександре Олександровичу, в мене до вас прохання. Чи не могли б ви… — Віктор не договорив.

Його обірвав тихий, мелодійний дзвінок, який пролунав з мого наручного годинника: у звичайний годинник було вмонтовано приймач-передавач, який працював на ультракоротких хвилях. Люди, що мали при собі такі годинники, могли вільно перемовлятися одне з одним, якщо їх розмежовувала відстань не більше двадцяти кілометрів.

З годинника долетів голос Олени Миколаївни:

— Олександре Олександровичу, куди вас вітром занесло? Де вас шукати?

— Я в Палаці культури, у Віктора.

— Ондечки ви! А я вам дзвоню з театру. Аргентінці привезли до нас свій національний балет.

— Олено Миколаївно, — втрутився Віктор, — давайте завтра сходимо всі гуртом. А сьогодні мені дуже потрібний Олександр Олександрович.

— Ну гаразд, тоді я до вас приїду. Я вимкнув приймач годинника.

— Вікторе, а навіщо я вам?

— Я хотів би сьогодні випробувати свій прилад у дії. В основному він уже готовий. Я його спробував на натюрморті. Вийшло непогано. Тепер я хочу зробити ваш портрет.

Я дав згоду і сів, позувати.

— Тільки сидіть зовсім нерухомо, бо на портреті будуть викривлення, — попередив Віктор.

Позувати виявилось не так-то просто. Тільки-но Віктор увімкнув прилад, як мені захотілось почухати перенісся, потім десь над бровою. Відтак мені раптом почав муляти комір сорочки, і захотілося розстебнути його. Неприємне відчуття все сильнішало, ставало нестерпним, а наприкінці мені вже здавалося, що я ось-ось задихнуся. Крім того, довкола ходили й розмовляли люди, і я ледве стримувався, щоб не дивитись на них.

На довершення моїх мук наприкінці сеансу прийшла Олена Миколаївна і зразу ж стала критикувати нашу роботу. Вона сказала, що Віктор неправильно посадив мене, що поза в мене напружена, що світло падає недобре. На щастя, відведені півгодини минули, і Віктор вимкнув прилад. Я тут же скочив, рвонув комір сорочки, замахав руками, ногами, головою, витер спітніле від натуги лице і жадібно, глибоко зітхнув кілька разів. Олена Миколаївна і Віктор, усміхаючись, мовчки спостерігали за мною.

— Підійдіть оцініть працю художника, — сказав Віктор.

Я подивився на полотно: там уже був готовий мій портрет, написаний олійними фарбами. Зображення повторювало оригінал навдивовижу скрупульозно: кожну зморшку, кожну волосинку на обличчі. Тільки очі були затуманені і вийшли трохи тьмяно.

— Ви кліпали, — сказав Віктор. — Що вдієш, півгодини не кліпаючи жодна людина не просидить.

— Еге ж, очі вийшли гірше. Зате решта точнісінька копія, — сказав я. — Ваш прилад — справжній художник, треба. тільки для нього підібрати відповідну натуру.

— Художник, кажете? — раптом втрутилась в розмову Олена Миколаївна. — Ану лишень, Вікторе, дайте мені аркуш паперу і олівець.

Вона сіла, взяла папір і олівець і, зрідка поглядаючи на мене, за п’ять хвилин накидала мій портрет та подала нам.

— Ну, як, тепер бачите різницю між машиною і людиною?

Я подивився і зразу зрозумів, що хотіла цим сказати Олена Миколаївна. Машина й вона малювали портрет однієї людини, та які різні вийшли зображення! І зовсім не тому, що одне було написане олійними фарбами, а друге — олівцем. Ескіз не мав такої точності деталей, як на полотні, він був дещо схематичний, зроблений великими штрихами, у досить різкій манері, та тим паче на ньому я був більше схожий на себе, ніж на полотні. Олена Миколаївна зуміла дуже тонко спіймати характерний вираз мого обличчя, мою манеру підбирати нижню губу і злегка хмурити брови, а на полотні це зовсім губилося через велику кількість зайвих деталей. Так, людина не просто копіює, а думає, відбирає і передає не тільки предмет, але й своє враження від предмета. Вона творить.

— А ви, виявляється, чудово малюєте, — звернувся я до Олени Миколаївни.

— О, Олена Миколаївна — прекрасний графік, — сказав