Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 86
Перейти на сторінку:
Ба­са­ра­ба.

- Так, так, прав­да твоя, поб­ра­ти­ме Ста­сю­ро,- зак­ри­ча­ли всі при­сут­ні,- се на­ша за­гальна крив­да: бід­ність, без­по­міч­ність, го­лод!

- А на ко­го її за­кар­бу­ва­ти? - спи­тав вдру­ге ста­рий.- Чи зно­си­ти її терп­ли­во, то­ту най­більшу, за­гальну крив­ду, а тілько кар­бу­ва­ти ті дріб­ні, част­ко­ві, що скла­да­ються на то­ту ве­ли­ку?..

Андрусь Ба­са­раб гля­дів на Ста­сю­ру і на всіх про­чих поб­ра­ти­мів зра­зу по­ну­ро і ні­би рів­но­душ­но, но вкін­ці на ли­ці йо­го за­яс­ні­ло щось, не­мов скри­та на дні в ду­ші ра­дість. Він встав з міс­ця і вип­ря­мив­ся, до­ся­га­ючи го­ло­вою аж до по­ва­ли не­ве­лич­кої ха­ти­ни.

- Ні, не тер­пі­ти нам тої за­гальної крив­ди, а хоть і тер­пі­ти, то не по­кір­но, не ти­хо, мов та стри­же­на вів­ця. Вся­ка крив­да му­сить бу­ти ука­ра­на, вся­ка неп­рав­да му­сить пімс­ти­ти­ся, і то ще туй, на сім сві­ті, бо що за суд бу­де на там­тім сві­ті, сього ми не знаємо! І чи ти га­даєш, що, кар­бу­ючи всі ті дріб­ні, част­ко­ві крив­ди, ми за­бу­ваємо про за­гальну? Ні! Ад­же кож­да й най­мен­ша крив­да, яку тер­пить ро­бу­чий чо­ло­вік, се част­ка тої за­гальної на­род­ної крив­ди, що всіх нас да­вить і глод­же до кос­ті. І ко­ли прий­де день на­шо­го су­ду і на­шої ка­ри, то чи ти ду­маєш, що не пімститься то­ді й за­гальна крив­да на­ша?

Стасюра сум­но якось по­хи­тав го­ло­вою, не­мов в ду­ші своїй не зов­сім ві­рив Ба­са­ра­бо­вій обі­цян­ці.

- Гай, гай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- ска­зав він,- пімс­титься, го­во­риш… Вже то од­но, що не зна­ти, ко­ли то ще бу­де… А дру­ге: що нам з то­го, що ко­лись, мо­же, й пімс­титься, ко­ли нам те­пер від то­го не легше тер­пі­ти. А хоть і пімс­титься, то чи ду­маєш, що опіс­ля лег­ше бу­де?..

- Що ж бо ти, ста­рий,- крик­нув на нього з гріз­но блис­ку­чи­ми очи­ма Анд­русь,- роз­жа­ло­бив­ся, не зна­ти чо­го? Тяж­ко нам тер­пі­ти! Хі­ба ж я то­го не знаю, хі­ба всі ми то­го не знаєм? А хто змо­же так зро­би­ти, щоб ми не тер­пі­ли, щоб ро­бу­чий чо­ло­вік не тер­пів? Ніх­то, ні­ко­ли! Зна­чить, тер­пі­ти нам до су­ду-ві­ку та й по всьому. Тяж­ко се чи не тяж­ко,- що то ко­го об­хо­дить? Тер­пи і мов­чи, не по­ка­зуй дру­го­му, що то­бі тяж­ко. Тер­пи, а як не мо­жеш вир­ва­ти­ся з бі­ди, то бо­дай мс­ти­ся за ню,- се хоть тро­ха влек­шить тво­го бо­лю. Та­ка моя гад­ка, і всі приз­на­ли, що во­на прав­ди­ва,- чи не так?

- Так,- від­по­ві­ли поб­ра­ти­ми, але якимсь по­ну­рим го­ло­сом, не­мов се­ся прав­да не ду­же їх ра­ду­ва­ла, не ду­же при­па­ла їм до сер­ця.

- А ко­ли так,- го­во­рив да­лі Анд­русь,- то ні­що й га­ятись. Роз­по­ві­дай­те да­лі, хто про яку знає крив­ду.

Він сів. В ха­ти­ні ста­ло ти­хо. По­чав го­во­ри­ти Ма­тій. В йо­го су­сідст­ві умер ро­біт­ник в тем­ній жи­дівській ко­мір­чи­ні; як дов­го там ле­жав, від­ко­ли сла­бу­вав,- сього ніх­то не знає, і жи­ди ні­ко­му не хо­ті­ли то­го ска­за­ти. Го­во­рять, що ро­біт­ник мав тро­хи за­роб­ле­них гро­шей, а ко­ли зас­лаб, жи­ди ві­діб­ра­ли від нього гро­ші, а йо­го по­ти мо­ри­ли го­ло­дом, дер­жа­ли вза­пер­ті, по­ки не вмер. Ті­ло бу­ло стра­шен­но су­хе, да­в­но не ми­те і синє, як боз. По­зав­чо­ра но­чу­ва­ла якась жін­ка у дру­го­го су­сіднього жи­да. Вно­чі зляг­ла. Гро­шей у неї не бу­ло, і сей­час на дру­гий день жид ви­ки­нув її з ди­ти­ною з ха­ти. Роз­по­ві­дав один ріп­ник, зна­ко­мий тої жін­ки, що хо­ди­ла з ди­ти­ною до по­па, щоб ох­рес­тив, але піп не хо­тів ох­рес­ти­ти, по­ки не по­ка­же батька ди­ти­ни. То­ді то­та жін­ка ки­ну­ла ди­ти­ну в яму, а са­ма піш­ла до гро­мадсько­го уря­ду, кри­ча­чи, щоб її за­раз ві­ша­ли, бо дов­ше жи­ти не хо­че. Що з нею ста­ло­ся, Ма­тій не знав.

І да­лі піш­ли опо­ві­дан­ня, од­нос­тай­ні сво­єю ва­го­тою і ог­лу­ша­ючі своєю кри­чу­чою несп­ра­вед­ли­віс­тю. І за кож­дим роз­ка­за­ним фак­том опо­ві­дач зу­пи­няв­ся, жду­чи, по­ки кар­бо­вий Дер­кач не за­кар­бує на па­ли­ці, щоб «кож­до­му від­да­но бу­ло пов­ною мірою». Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх го­лос, сам ви­раз ли­ця був сво­го ро­ду важ­ким фак­том, гід­ним за­кар­бо­ван­ня на ім’я за­гально­сус­пільної крив­ди та гні­ту. Дру­гі роз­па­лю­ва­лись, го­во­ря­чи, прок­ли­на­ли гно­би­те­лів і до­ма­га­ли­ся шви­д­кої для них ка­ри. Але най­більше зру­ши­ло всіх опо­ві­дан­ня мо­ло­до­го па­руб­ка, Прий­де­во­лі. Ко­ли прий­шла на нього че­р­га,- він був най­мо­лод­ший, то й чер­га на нього прий­шла на са­мім пос­лід­ку,- він ви­бух­нув дов­го здер­жу­ва­ним пла­чем і, за­ло­му­ючи сильні ру­ки, вис­ту­пив на­се­ред ха­ти.

- Перед бо­гом свя­тим і пе­ред ва­ми, поб­ра­ти­ми мої, жа­лу­юсь на своє го­ре! на свою страш­ну крив­ду!.. Оси­ро­ти­ли ме­не на весь вік… ві­доб­ра­ли пос­лід­не і по­топ­та­ли но­га­ми, і то так со­бі, для за­бав­ки!.. Ох, бо­же, бо­же, і ти гля­диш на все те і ще мо­жеш тер­пі­ти?.. Але ні, ти тер­пи со­бі, я не мо­жу, я не бу­ду!.. Поб­ра­ти­ми, то­ва­ри­ші ми­лі, радьте, що ме­ні ді­я­ти, як мсти­ти­ся! Все зроб­лю, на все від­ва­жу­ся, тілько не ка­жіть че­ка­ти, бій­те­ся бо­га, не ка­жіть че­ка­ти!..

Він за­мовк, хли­па­ючи, мов ма­ла ди­ти­на. По хви­лі за­чав спо­кій­ні­шим уже го­ло­сом:

- Ви знаєте, який я круг­лий си­ро­та на сві­ті, в якій бі­ді та нуж­ді зій­шли мої лі­та мо­ло­ді, по­ки не­щас­тя не заг­на­ло мя сю­ди, до сього пек­ла прок­ля­то­го. Але вся бі­да і нуж­да, всі не­щас­тя ні­чим бу­ли для ме­не, по­ки бу­ла хоть од­на лю­ди­на, кот­ра вмі­ла ме­не по­ті­ши­ти, роз­ра­ди­ти, при­го­лу­би­ти, кот­ра від­да­ла б бу­ла своє жит­тя за ме­не… кот­ра лю­би­ла ме­не!.. І тої єди­ної по­ря­тів­лі по­за­ви­ді­ли ме­ні во­ро­ги!.. Пос­лу­хай­те, що зро­би­ли. Ви знаєте, во­на для ме­не по­ки­ну­ла свою ха­ту, свою ма­тір ста­ру і прий­шла сю­ди, до Бо­рис­ла­ва, що­би бу­ти ра­зом зо мною. Ми жи­ли ра­зом от уже пів­ро­ку. Во­на пра­цю­ва­ла при ма­га­зи­ні то­го ба­га­ча Гольдкре­ме­ра. На своє ли­хо, спо­до­ба­лась там­ка всім тим псам, що її ви­да­ли. А там їх є до віт­ру: ка­сієр, мо­ло­дий жи­дик Шмулько Блю­ті­гель, над­зо­рець, та­кож мо­ло­дий жи­док, да­лі ще якісь там кап­ца­ни, бог би їх по­ра­зив!.. По­ча­ли во­ни до неї на­ла­зи­ти, не да­ва­ти її спо­кою. Раз, дру­гий во­на відп­ра­ви­ла їх че­м­но, а да­лі, ко­ли Блю­ті­гель зас­тав її якось са­му в при­сін­ку ма­га­зи­ну і, ос­мі­ле­ний, по­чав ду­же вже до неї зас­ка­ку­ва­ти, во­на, нем­но­го ду­мав­ши, від­ки­ну­ла ру­ку і так та­рах­ну­ла жид­ка по­ме­же ву­ха, що му аж ро­том і но­сом кров бриз­ну­ла і сам, як ти­ка, по­ко­тив­ся між боч­ки. Що ми то­го ве­чо­ра нас­мі­яли­ся з улаз­ли­во­го жид­ка, ко­ли во­на роз­по­ві­ла ці­лу то­ту річ. Але ми зав­час­но смі­яли­ся. Жи­док роз­лю­ту­вав­ся і змо­вив­ся

1 ... 23 24 25 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."