Читати книгу - "Драматичні твори, Леся Українка"

коли до нашої землі торкнулась

червоно взута білая нога

твоя, Гелено. Ранила ти землю.

Гелена

Ти крикнула до мене: «Кров і смерть!»

Того тобі довіку не забуду.

Кассандра

Я не тобі те крикнула, Гелено.

Була я в той час новонарожденна

і криком болю світ новий стрічала.

Я бачила: Паріс на нас не глянув,

устами тільки привітав троянців.

Я бачила, як на його думки

сандалія червона наступила.

Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,-

за жрицею рокована йде жертва!»

Розвіяв вітер золотеє пасмо

твого волосся. «Мчить Арес неситий 26

на поводі Кіпрідинім, як огир

в палу́ жаги. Готуйте гекатомбу!» 27 -

волала я і бачила: на морі

вже чорні кораблі багряну хвилю

стернами різали, вітрила рвались…

На шоломах у вояків ахейських

тряслися грізно гриви…

Гелена

Ти безумна!

Хіба в той день ахейці приплили?

Ми ж більше року прожили спокійно!

Кассандра

Я бачила в той день ахейське військо.

Тепер я бачу: Менелай бере

тебе за руку…

Гелена

Геть від мене, люта!

Неправда то! неправда! І ніколи

того не буде! Краще розіб’юся,

упавши з вежі на каміння гостре!

Кассандра

(з певністю)

Твій чоловік бере тебе за руку,

і, ледве взяв, вже ти його ведеш.

Ти попереду, він іде позаду…

Чужі моря, чужі краї минає

ваш корабель, несучи вас додому…

Огні погасли на руїнах Трої,

і дим від Іліона в небі зник…

А ти сидиш на троні, ти цариця,

прядеш собі на золотій кужілці

пурпурну вовну, і червона нитка

все точиться, все точиться…

Гелена

Неправда!

Кассандра

О богорівна! О непереможна!

Епіметея дочко!

Гелена

Що се знов?

Яке нове безумство? Як ти смієш

казать мені «Епіметея дочко»?

Кассандра

Був Прометей і був Епіметей,

одного батька-матері синове. 28

Життя й вогонь дав людям Прометей

і знав, що муки ждуть його за теє,

провидець мук не відвернув від себе,-

з усіх синів праматері Землі

його найгірше покарала Мойра. 29

Епіметей не знав нічого. Завжди

у нього думка доганяла вчинок.

Він взяв собі за жінку ту Пандору,

що смерть і горе людям дарувала,

і був щасливий з нею, і довіку

ніхто його нещасним не назвав.

Одного батька й матері синове,

титани зроду не були братами,

а ти хотіла, щоб тебе Кассандра

сестрою називала! Ні, Гелено,

неправди я не можу говорити.

Гелена

Неправда все, що ти коли говориш!

Кассандра

Епіметей казав так Прометею

і був щасливий. Радуйся, царице!

(Виходить.)

Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу 30 на довгому пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим куривом.

Поліксена

(у білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)

Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба,

яка щаслива я! Який вродливий

мій Ахіллес, мій наречений! Часто

я з брами бачу, як він їде полем,

мов Геліос прекрасний, так він сяє.

З Атрідами в незгоді він, 31 і хоче

в міцному мирі з батьком нашим бути,

і шлюб наш буде вже одразу плідним,-

так кажуть мірмідонці і троянці,

бо з нього зродиться і згода, й сила,

і не загине вже святая Троя,

не вмре народ державного Пріама!

Кассандра

Пробач мені, сестричко, я не можу

тепер з тобою говорити. Бачиш,

тепер пишу я книгу, на розмові

я мушу бути з яснокудрим богом. 32

Поліксена

Негарно заздрити сестрі, Кассандро,

не винна я, що Ахіллес мене,

а не тебе з усіх царівен вибрав,

не дівчина ж бо мужа вибирає,

а він її. І з того я не винна,

що ти не вміла догодить Кіпріді.

Кассандра

Ні, Поліксено, я тобі не заздрю!

(Заслоняє лице покривалом.)

Поліксена

Прости, кохана, я тебе вразила.

В своєму щасті я зовсім забула,

що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі

від того часу, як Долон зрадливий

одкинувся від неї.

Кассандра

Поліксено,

що говорить про те! Я добре знала,

що я йому дружиною не буду.

Поліксена

А нащо ж ти приймала подарунки?

Кассандра

Бо я його любила. Ті дари -

то все, що міг Долон Кассандрі дати.

Чому ж я мала б і того зрікатись?

Він щиро те давав, а я те брала,

щоб мати спогад про хвилини щастя,

бо знала я, їх небагато буде.

Дивись: і досі золота гадючка

мені правицю обвиває так,

як спогад в’ється коло мого серця…

(Показує обручку на руці вище ліктя.)

Долон не винен. Винні сії очі,

не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,

хоч від кохання серце розривалось.

Боявся їх Долон. Він сам казав,

що вбили щастя наше тії очі

холодними і твердими мечами.

Вони однакові були, незмінні

перед богами і перед коханим.

Не міг Долон очей тих подолати,

не міг він погляду їх одвернути

від таємниці до живого щастя.

І знала я, що в сих моїх очах

моя недоля, тільки що робити?

Хіба