Читати книгу - "Родичі, Моріц Жігмонд"

Він — господар життя.

— Ну, Піштіко, незабаром будемо вдома,— сказав віце-губернатор, несподівано прокинувшись. Він потягнувся й голосно, смачно позіхнув.

Як лев... До речі, лев і не здогадується, що він — цар звірів. Адже він така сама тварина, як і всі інші, тільки, сили в нього більше, голос гучніший і апетит кращий...

— Ходімо повечеряємо,— запропонував віце-губернатор.

Вони подалися у вагон-ресторан.

У таку пізню пору там майже нікого не було. Тільки за маленьким столиком сиділо кілька іноземців, які тихо розмовляли своєю мовою.

Віце-губернатор замовив печеню, а Пішта яєчню з двох яєць.

— Вип'ємо винця.

І віце-губернатор замовив пляшку доброго вина.

— Я зустрівся в місті з меншим братом,— раптом сказав Пішта.— Він завідує відділом архітектури в Національному музеї. На думку брата, то дарма,, що наш музей тулиться в завулку — саме це надає йому справжнього музейного колориту. Але треба якнайскоріше розробити програму діяльності музею.

— Твій брат — знавець музейної справи?

— Він — один з найавторитетніших фахівців у цій галузі.

— То його слід би вмовити, щоб перебрався до Жа-ратнока і взяв у свої руки наш музей!

— Тут є один bait accompli К Наскільки мені відомо, посаду директора вже обіцяно іншій людині,

— Кому?

— Шурякові Макроці.

— Хіба в Макроці немає тепер іншого клопоту, ніж залагоджувати справи свого шуряка. Йому треба рятувати власну шкуру. Макроці заплямував свою репутацію. Він охоче відмовиться від кандидатури шуряка на користь твого брата, гадаючи, що завоює цим твою при

1 Довершений факт (франц.).

хильність. Сподіваюсь, ти розумієш, що справа із свинофермою досить темна?

Пішті здалося просто-таки неймовірним те, що Макроці мусить тепер домагатися його прихильності. Але він не сказав цього віце-губернаторові. Вирішив, що попервах займатиме щодо Макроці нейтральну позицію. А далі видно буде. Він діятиме відповідно до того, як обернеться справа. Щоб досягти своєї мети, йому слід бути ^обачним.

— Одне слово, раджу тобі: нехай брат подає прохання, а тоді поговоримо детальніше,— віце-губернатор засміявся й по-змовницьки глянув на Пішту.

Невже він і його хоче втягти в якусь аферу? Щодо цього вони метиковані... Віце-губернатор причетний до справи Макроці — це безперечно. Тож він і рам зацікавлений, щоб Макроці вийшов сухим із води...

Не дочекавшись від Пішти відповіді, віце-губернатор сказав:

— До речі, шуряк Макроці, чи його племінник, чи бог знає хто,— не фахівець у музейній справі. До того ж, він хворий і непрацездатний.

— Он як...

— Одне слово, все залежить від призначення. Бургомістр тебе любить. Він казав мені, що дуже задоволений тобою.

— Правда?

— Авжеж.

— У чому ж це виявляється?

— Вчора він сам подзвонив мені, щоб ми їхали в Будапешт разом. З його боку це дуже люб'язно, і я "теж радий, що поїхав з тобою. Ти милий, дуже милий.

І він поклав руку на руку Пішти.

Пішта спіймав себе на тому, що йому дуже приємно чути ці слова. Справді, їхня поїздка минула напрочуд гарно. За дорогу вони стали приятелями, так би мовити, знайшли один одного. А коли б іще випала така нагода?.. Нічого не скажеш — вчасна поїздка!

Під'їжджали до Жаратнока. Покликавши кельнера, Пішта попросив рахунок і заплатив за вечерю.

— Чого це ти щоразу платиш? — спитав віце-губернатор усміхаючись і більше про це не згадував.

Вони повернулися в купе і склали речі. Коли поїзд зупинився, Пішта опустив вікно й гукнув носія.

— До таксі! — звелів він.

— Навіщо таксі? — заперечив віце-губернатор.— Я відвезу тебе додому своєю машиною.

Вони сіли у великий автомобіль. Поряд з водієм вмостився комітатський чиновник. Трохи згодом віце-губернатор сказав:

— Завтра я говоритиму з бургомістром. Ну, сервус, сер вус.

— Цілую ручки вашій вельмишановній дружині,— мовив Пішта, виходячи з автомобіля, що зупинився перед управою. А потім з люб'язною поспішністю допоміг вийти віце-губернаторові.

— Відвези додому пана обер-прокурора,— наказав той водієві і— ще раз махнув рукою Пішті, який уже сидів в автомобілі.

— Ви знаєте, де я живу? — спитав Пішта у водія.

— Та як не знати, ваша вельможність.

Пішті було приємно, що водій знає його адресу.

Автомобіль під'їхав до воріт будинку й зупинився. Пішта дав водієві щедрі чайові, і той чемно подякував та низько вклонився.

XVI

Вдома ще не спали. Ліна чекала його, дітей ледве вдалося повкладати. Тітонька Каті заважала Ліні думати. Як вона не розуміє, що в її обов'язки зовсім не входить без угаву торохтіти...

• Почувши гудок автомобіля, Ліна насамперед зраділа, що тепер нарешті тітонька Каті замовкне.

Вона визирнула у вікно, накинула хустку й побігла відчиняти ворота. Служниця не спала. Ліна заборонила їй лягати: ще бракувало, щоб ця дівка спала, коли вона може знадобитись господарям... Проте Ліна побігла до воріт сама, вирішивши, що поки служниця збереться, вона вже встигне відчинити.

— Навіщо ж ти сама вийшла в таку погоду! — сказав Пішта, обіймаючи дружину.

Отак обнявшися, вони увійшли в дім. Служниця глянула на них сонними очима й зачинила двері.

— Подай вечерю,— сказала Ліна.— Та гляди, не розбий чого-небудь.

— Голубонько, я вітався за руку з міністром,— мовив Пішта гордо.— Тітонька Каті ще тут*

— Еге ж. Вона збирається у нас зимувати.

— Піштіко! Приїхав! — засяяла тітонька Каті і, відклавши шитво, підвелася з дивана.— Ти голодний?

— Вже несуть вечерю,— сказала Ліна.

Присутність тітоньки заважала їм. Пішта не міг розповідати все, що хотілось. Тому він більше говорив про вечерю у вагоні-ресторані, про те, що з вокзалу приїхав комітатським— автомобілем, про те, що добре спав минулої ночі. Сказав також, що в готелі не зупинявся — не можна було марнувати часу. Рано-вранці пішов до Меньхер-та і пробув із ним майже до дев'ятої години, а потім подався в міністерство...

— Що ви шиєте, тітонько Каті? — спитала раптом Ліна.

Поки вона виходила відчинити Пішті ворота, тітонька Каті встигла звідкись витягти драну дитячу сорочку і тепер сиділа над нею з голкою в руках.

— Та от латаю, гроші вам зберігаю,— відповіла тітонька.

.— Ради— бога, чого ви за це взялися! Пішта може подумати, що його дРги й справді ходять у такому дранті. Воно ж годиться хіба що на ганчірки...

— Я хотіла допомогти тобі, моя дитино...

— Краще йдіть та лягайте спати. Навіщо вам себе втомлювати...

— Завтра, Піштіко, я сама зварю тобі обід. Зготую страви, які готувала для тебе матінка, моє серденько. Нехай хоч раз у вас буде смачний обід...

— На харчі йому гріх жалітися! — відказала Ліна, силувано засміявшись.— А тепер, тітонько, йдіть, будь ласка, спати.

Вона просто-таки випхала тітоньку Каті в невеличку "кімнату для служниці", де та ніколи не жила — адже для неї й кухня добра...

Пішта взявся до підсохлої печені.

— Я не була певна, що ти приїдеш сьогодні... Чому ти не приїхав денним поїздом?

— Не мав можливості. До шостої години ганявся за міністром, поки нарешті вдалося поговорити з ним. На щастя, дядечко Андріш теж виїхав додому дев'ятигодин-ним поїздом.

— Що за дядечко Андріш?

— Віце-губернатор.

— Он як! А я подумала, що то якийсь родич. Лягаючи спати, Ліна спитала:

— Як живе Аделка та її чоловік?

— Я не був у них. Меньхерт порадив не ходити... Він згадав про Меньхерта, аби показати Ліні, що брат

теж, як і вона, не любить Аделки.

Лежачи в ліжку, Пішта думав: "Ех, якби Ліна мала більше амбіції! Дуже шкода, що коло її інтересів обмежується домашнім господарством. Це було добре, поки ми були бідні. Але тепер слід жити зовсім іншим життям. Проте, з нею навіть мову не можна про це заводити, До того, вона ще й ненавидить усіх моїх родичів..."

6*

163

— Ти повинен поговорити з дітьми,— обізвалася раптом Ліна.— Відтоді як їхній батько став обер-прокурором, хлопці геть розледащіли, і сьогодні ввечері довелося добре їх висварити. Вони гадають, що тепер їм усе дозволено. Безсоромні шибеники! Що з них вийде? Чи вони хочуть стати схожими на Коп'яшів?

— Не можна так гудити всіх Коп'яшів. Навіть Альберт— і той зробив кар'єру. Я, щоправда, давно його не бачив, але мені переказували, що він служить біржевим маклером у Будапештському банку. В банківській справі — це не абищо. Отже, в Альберта є глузд у голові. Якомусь нікчемі маклерство не довірили б. Мати справу з грішми — це не жарт!

— Мене не цікавлять справи твоїх родичів. Якщо їм ведеться добре, я радію передусім з того, що немає приводу усіх їх бачити. Хай вони живуть у достатку, хай будуть при доброму здоров'ї. Та саме сьогодні надійшов лист від Альберта. Він просить влаштувати його на службу в наш Кредитний банк...

Пішта зітхнув. Завжди Ліна має якийсь козир!..

Він заснув скоро, але серед ночі прокинувся й довго лежав, не заплющуючи очей. Що йому робити з братами? Не може ж він усіх їх влаштувати! А втім, якби дядечко Кардич узяв Альберта до себе в банк, це було б непогано. Своя людина в банку...

Вранці Пішта подався до бургомістра.

— А, сервус, сервус, друзяко! Ну, розповідай про свою-поїздку.

Довелося переповісти все до найменших подробиць —г що говорив міністр і що Пішта говорив міністрові. І про те, яким тоном міністр розмовляв, і про те, з якої коробки пригостив Пішту сигарою —з тієї, що стояла праворуч, чи з тієї, що стояла ліворуч... І про те, чи всадовив він Пішту на стілець гіеред письмовим столом, а чи запросив сісти в одне з двох крісел перед маленьким столиком у кутку кабінету, а сам сів у друге... І потім — як виглядає міністр? Чи не чув Пішта, за яких обставин на останньому полюванні міністр до крові намуляв собі сід-ниді сідлом? А як він сидить у кріслі — спокійно чи совається, крутиться? І взагалі — чи міцно він сидить у тому червоному оксамитовому кріслі?

Пішта відповідав неквапливо, намагаючись не показувати, що він не звик легко, невимушено й відверто говорити з такими поважними особами, як вищі урядові діячі. Вони завжди здавалися йому винятковими, особливими істотами. Тож спершу він боявся щось бовкнути невгаразд. Потім згадав, що секретар міністра, з яким він провів цілих дві години, очікуючи прийому,7 сказав, що міністр користується якимось "пунктум..." А далі щось ніби "ролер... ролер..." — подумки пригадував Пішта незнайоме слово.

— Тепер міністр користується пунктумролером,— раптом мовив він.

— Ха-ха-ха! — голосно засміявся бургомістр.