Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Справа тільки в тому, за яку роботу?

— Ніякої роботи, тільки грати в театрі. Як вас звати?

— Кого нас? Мене з моїм братом?

— Ні. Вас, тільки вас.

— Тільки мене? Мене звуть битка, а моє прізвище Швальб.

— Єнтка? Пхе! Чому єнтка? 1 Якесь качине ім'я!.. Генрієтта набагато краще. Генрієтта Швальб. У вас, кажете, є брат? Де ваш брат?

— Він надворі, ось тут, коло дверей.

— Га... Запросіть його до мене. Скажіть йому, що я прошу його зайти. Ми з ним тут порозуміємося.

Розділ ВО

ХАЇМ-ІЦИК ШВАЛЬБ

Директор Геця Гецьович припустився великої помилки, вважаючи, що легко порозуміється з Єнтчиним братом. Хаїм-Іцика Іїївальба не так легко було укоськати. А до того виявилася ще одна біда: цигарочник здавна поривався до театру. Хто б міг бути провидцем і здогадатись, що цей товстопузий, куцолапий Хаїм-Іцик Швальб глибоко в душі був актором! Угадайте, що в цього червонопикого гевала була тендітна душа, яку вабило до театру, музики, до всього прекрасного!.. Недаремно цигарочник завжди вештався за лаштунками, віддавав акторам задурно останній десяток сигарет, аби його пустили хоч здалека подивитися, як грають у театрі. Чужа душа — темний ліс. Не завжди можна оцінити людину, зважаючи на її вроду.

Коли Хаїм-Іцик Швальб почув, чого хоче директор Геця Гецьович від його сестри, він сказав собі: "Тепер настав час..." Набравшись сміливості, Швальб висунув тверду вимогу: "Я віддам сестру в актриси тільки з умовою, коли й мене візьмуть в актори".

— Який з вас актор з таким обличчям?

Хаїм-Іцикові тьохнуло серце. Йому не раз казали, що

в нього обличчя волоцюги, а очі лісового розбійника. Він опустив очі додолу і тихенько спитав:

— А яке в мене обличчя?

— Обличчя вол... сам не знаю яке...

Хаїм-Іцик Швальб зітхнув:

— Хіба я в такому вигляді вийду на сцену? Адже мене загримують. (Цигарочник підвів очі на директора). Ви гадаєте, що я нічого не тямлю в таких справах? Я вже колись грав.

— Де ви грали?

— Де я грав? З пурімшпілерами * я грав. Тобто я граю і тепер, коли настає пурім. Нехай хто спробує зіграти так Гамана, як я.

Хаїм-Іцикові розбійницькі очі заіскрилися. Але директор Геця Гецьович перебив йому мову:

— Можливо. Цілком можливо. Ну, а з цим барилом що буде?

Хаїм-Іцик глянув на свій великий живіт і куці ноги:

— Я перев'яжусь, підтягну його. Гадаєте, я зовсім нічого не тямлю? Я бачив у вас за лаштунками те саме, що і у наших пурімшпілерів...

Директорові Геці Гецьовичу не було до вподоби, що рівняють лаштунки його театру до гри пурімшпілерів, тому він знов перебив:

— Аз мовою що ви робитимете?

— Здається, у мене мова така ж, як у всіх людей.

— То вам тільки здається. Якби ви хоч не свистіли.

— Хто свистить? Хіба я свищу?

— А хто ж — я?

— Просто ви прискіпуєтесь. (Страшенно побуряковівши, цигарочник підвівся з місця). Бувайте здорові й дужі. Якщо я вам непридатний як актор, то й моя сестра не буде актрисою.

Нічого не вдієш. Директор Геця Гецьович дуже хотів узяти його сестру в актриси і змушений був прийняти також її брата-цигарочника. Він, як то кажуть, набрався лиха з ними. Що ж, Генрієтта хоч і не виявила так скоро особливих сценічних здібностей і так само не мала приємного голосу,— зате в неї була розкішна талія й велична фігура. Але що ж робити з таким опудалом, як цигарочник? Був би він хоча статистом у театрі, то кат з ним. Це заради його сестри коштувало б якихось там зайвих десять гульденів на тиждень. Але Хаїм-Іцика завжди вабило на сцену і якраз на найкращі, на найтрагічніші ролі. Однак чого не вдієш заради заробітків? Справи останнім часом були хоч гвалт кричи. Глядачі не відвідували театру, хоч бери і тягни їх обценьками силоміць. А коли така актриса, як Генрієтта Швальб, з такою розкішною талією й такою величною фігурою не поліпшить його справ, тоді, можна сказати, немає бога на світі...

Так твердив Геця Гецьович і випустив афішу, що незабаром приїздить знаменита співачка з Буенос-Айреса, яка своєю фігурою полонила цілий світ... Ім'я Генрієтти Швальб ще невигідно було поставити на афіші через її брата Швальба, який ще тільки вчора ходив скрізь по Львову з ящиком цигарок. А Буенос-Айрес Геця вигадав лише тому, що дальшого міста не знав.

Одночасно з цим заходились зробити з Генрієтти актрису й співачку. Вона вивчила ролі з різних п'єс, кілька соромітних пісень, деякі двозначні куплети, а головне — її навчили одягатись так, щоб це мало вигляд, ніби вона зодягнена і в той же час не зодягнена, гола й не гола... А коли її випустили на сцену, вона справила такий фурор, що з гальорки без упину кричали: "Швальбочка!" *, "Пташенятко!", "Кицю!", "Котику!" та ще багато інших ласкавих імен. Директор Геця Гецьович мав утіху, танув від задоволення. 2

Зате її брат Хаїм-Іцик Швальб вкорочував йому віку. "Це просто блюзнірство випускати такого на сцену",— казав він трупі, і всі були з ним згодні.

Проте мусимо зауважити, що правда не цілком була на їхньому боці: Швальб працював до кривавого поту і знав свої ролі напам'ять. Ну, а коли слова вилітали в нього з рота пожмакані, покорчені, то це була в нього така вимова! Чим він завинив? Крім того, всі просто прискіпуються до нього, що він не так стоїть і не так ходить по сцені. Чим він согрішив, скажіть, будь ласка, що в нього така хода від самого народження? Зате він твердо почував себе у найскладніших трагічних ролях. Коли йому доводилося грати лиходія, тирана чи просто бандита, Швальб був страшний. Розбійницькі очі наливалися йому кров'ю, як у справжнього лісового розбійника, а завжди червоне обличчя волоцюги ставало ще страшнішим. Недарма він мав такий успіх у ролі Гамана ще тоді, коли — неприємно згадувати ті часи — грав на свято пурім.

Розділ 51

БАГАТО ЛАСИХ НА ПРИМАДОННУ

До всього треба мати щастя. Хаїм-Іцик Швальб, слово честі, був не такий уже поганий трагік. Є на світі безліч гірших від нього. Є багато коміків, які вважають, що вони дуже добрі трагіки, і трагіків, які вважають, що вони чудові коміки,— проте з них ніхто не сміявся. "Чуєте, без талану краще зовсім не народитися на цьому світі",— так казав сам Швальб. Він знав, що актори — то його смертельні вороги. Якби можна було втопити його в ложці води, вони б це охоче зробили. Завжди вони сміються з нього, прозивають "йолопом", "нездарою", "халамидником" і "колодою" та ще подібними до цього дошкульними прозвиськами. Нема нікого, хто б любив його. Але більш за всіх його ненавидів директор театру. Одного разу Геця Гецьович прохопився словом у присутності Хаїм-Іцика:

— Дивна річ! Сестра й брат, одна мати їх народила, проте Генрієтту я люблю, як рідну дитину, а цього волоцюгу ненавиджу!..

Хаїм-Іцикові нічого більше не треба було. Він давно вже знав, що директор, як і всі актори, полюбляють його сестру набагато більше, ніж його самого, а тому він невідступно стежив, щоб Генрієтта поводилась пристойно, як порядна дівчина. Тобто перед глядачами вона могла виступати навіть гола, могла на сцені танцювати, стрибати, робити які завгодно вихиляси, а далі — зась! У неї є брат, відданий брат. Аж занадто відданий... Це знали всі. А хто не знав, він тому втовкмачував так, щоб пам'ятав до самої смерті.

"Ручка в цього костоправа, хай би вона йому відсохла!.." — так казали актори. Однак це їх не зупиняло, і всі, від останнього актора до самого директора, залицялися до примадонни Генрієтти Швальб.

Атож Генрієтта Швальб уже примадонна. Колишня примадонна була змушена, бідолашна, з ганьбою і сердечним болем поступитися їй місцем, бо, хоч та співала набагато краще й грала теж краще, навіть порівняти не можна, але Генрієтта Швальб була вродливіша за неї. Що поробиш? Гарненьке личко скрізь, навіть у Парижі, головне в нашому ділі. Отакий тепер світ настав. Нічого не вдієш.

Але хоч би там що, а наша Єнтка, чи то пак Генрієтта Швальб, уже примадонна єврейського театру у Львові. І зовсім не впізнати колишню Єнтку. Нічого, можете поглянути, який капелюшок собі придбала. Розкішну панаму із страусовим пір'ям. Не імітація, боронь боже, а справжнє пір'я. І поводиться вона, як уроджена принцеса. На своїх бенефісах вона вже не одержує апельсини, як попервах, а подарунки вартістю у двадцять і двадцять п'ять, ба навіть усі тридцять гульденів. Люди кажуть, що Генрієтта вже має служницю, яка її обслужує і носить за нею гардероб до театру. Однак, коли ніхто не бачить, Генрієтта стає разом з покоївкою, пере і гладить усю білизну.

Щоправда, сталась пригода. У Генрієтти зникла манишка з коміром, та й та вартістю не більш як півтори крони. Але наша примадонна зняла бучу, обвинуватила покоївку, що та її обкрадає, і з цього вибухнув скандал. Обидві не дуже шанували одна одну. Генрієтта дорікнула покоївці, що та в близьких стосунках з її братом Шваль-бом. Це страшенно обурило покоївку, і Генрієтта почула від неї багато ще гірших докорів,— дійшло мало не до бійки. На щастя, прийшов брат, виявилося, що манишка й комір, які нібито пропали, лежать у нього, Швальба, між

переписаними ролями й нотами. Як вони там опинилися? Чорти їх батька знає як!

Покоївка заплакала. Швальб почав допитуватися, чого це вона раптом ні сіло ні впало розрюмалась? Покоївка розповіла йому, що каже про нього його сестра. У нашому герої прокинувся колишній Хаїм-Іцик, і він...

Ні. Обминемо цю сцену тихою мовчанкою. Кому яке діло до того, як актори живуть між собою?

Розділ 52

ЗАЛАШТУНКОВА ПОЛІТИКА

"Коли потрібний злодій, його знімають з шибениці". Цю приказку використав славнозвісний директор львівського театру Геця Гецьович: запросив до себе волоцюгу, прима-донниного брата Ізака Швальба (тепер той уже не зветься Хаїм-Іцик), замкнувся з ним в окремій кімнаті, і між ними відбулася довга інтимна розмова у чотири ока.

Того дня Швальб дуже вихваляв перед сестрою юного актора з Бухареста, почав її умовляти, щоб вона була привітніша й ласкавіша при зустрічі з Рафалеском, хоч той ще зовсім мале хлоп'я.

— Розумієш, Генрієтто? Треба забити-баки цьому малюкові, щоб він дідька лисого зміг виїхати звідси,— тоді буде гаразд нам усім... У чому полягає цей гаразд — не розпитуй мене. Згодом дізнаєшся... А що й як — ти сама повинна знати, коли в тебе є всі клепки в голові.

Швальбове напучування було даремне: наша прима— —донна ще раніше звернула увагу на парубка з безневинними, замріяними очима і з гарним русявим волоссям не тому, що була так захоплена його грою, а просто з досади.

Генрієтті, яка звикла, що всі закохані в неї, було прикро, що цей парубок тримається від неї на відстані й зовсім її не помічає.