Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Інтуїція підказує, що добром це не скінчиться, та, із другого боку, я не можу порадити йому не робити цього. І нічого я йому не скажу. Нема ради. Я вже вирішила. Заберу цю таємницю із собою в могилу.

— То я сьогодні… Встигну все приготувати, Марта має якісь справи й повернеться аж увечері.

Якісь справи. Аякже.

Марта повертається увечері. Тато застелив стіл чистою скатертиною, прикрасив свічками, побіг униз до квітникарки й купив сім червоних троянд, зараз вони сховані в шафі, а він чекає, схвильований, як хлопчик.

Я тремчу від страху. Може, треба було порадити йому цього не робити. Але тоді я б стала його ворогом… а я не хочу. Буде, як буде, але я б хотіла, щоб уже було. А найгірше, що моя життєва філософія, яку я встигла вже трохи виробити, у цьому випадку не діє. У мене не виходить дивитися в майбутнє з надією, ані сподіватися, що все буде гаразд. Навіть мені важко так думати. У голову приходить лише те, що як би не склалося, зрештою, усе якось вийде на краще. Якщо вона прийме його освідчення, це означатиме, що з тим чоловіком, з яким я її бачила, вона все ж не має нічого спільного. Якщо ні — завжди краще дізнатися раніше, ніж пізніше. Якщо вона його не кохає, тато буде вільний і знайде собі когось, адже в нього завжди був до цього талант. І, може, той хтось насправді його полюбить.

Марта відчиняє двері. Тато одразу підбігає до неї й схвильовано говорить:

— У мене для тебе сюрприз. Я хочу тобі дещо сказати.

— Я теж хочу тобі дещо сказати, — відповідає Марта. У неї втомлений, глухий голос. Однак це не стримує мого тата. Я зникаю до кімнати, адже вони мають бути самі, але тато гукає мене:

— Опто! Йди до нас, я б хотів, щоб ти була при цьому.

І я розумію, що він не може дочекатися сказати їй. Що вже не витримує.

— Почекай секунду, — просить. І дістає із шафи троянди.

А в неї міна… Ну, щастя на її лиці точно не видно. Скоріше подив. І ще щось. Вона схожа на тварину, загнану в пастку.

— Це тобі, люба, — татів голос легко тремтить.

А я сиджу поруч, як дурепа, хоча б моя воля — вийшла й не дивилася на все це. Марта сідає й роззирається, наче в пошуках допомоги. Я це бачу, бо я уважний спостерігач, але тато не помічає, він засліплений. Він закоханий.

— У мене для тебе дві новини, хороша й погана.

— Так? — невпевнено озивається Марта. Вона вже нічого не може вдіяти, мусить грати в гру, у яку, я це чітко бачу, вона грати не хоче.

— Спочатку хороша чи погана? — питає батько.

— Погана.

— Мене звільнили.

— Але як це? — тепер вона дійсно здивована. Такого вона не очікувала. — А хороша новина? Ти знайшов нову роботу?

— Знайду. Обов’язково. Ні, це інше… — тато дістає з кишені коробочку. У ній, певно, обручка. — Марто… Не знаю, може потрібно стати навколішки? Що ти думаєш про те, щоб… ну… чи ти вийдеш за мене?

Западає тиша. Навіть вітер за вікном наче вщух, я сиджу непорушно, не проронивши й звука, і вони так сидять, у цій тиші, що тягнеться, як туалетний папір. Врешті Марта відкашлюється, наче їй щось раптово потрапило до горла.

— Я трохи… не очікувала.

Це точно не та відповідь, якої сподівається тато, бо раптом він буряковіє. І нічого не каже, тільки дивиться на цю обручку у відкритій коробочці.

— Мені теж потрібно сказати тобі дещо. Але… Чи вона мусить бути присутня? — Марта вказує на мене.

— Опто… — благально шепоче тато. — Йди до себе.

І я йду. Та це не означає, що я не збираюся підслуховувати. Зрештою, мене це теж стосується. На щастя, кухня з їдальнею — відкриті приміщення, ніхто не може мені сказати зачинити двері. Свої я залишаю прочиненими й сідаю коло самого одвірка.

— Я… декого зустріла, — каже Марта. — Власне, це я хотіла тобі сказати. Мені шкода, що воно так… не склалося.

Наступного дня Марта пакується й виїздить. У неї не так багато речей, вона ще не встигла остаточно пустити тут коріння, більшість речей лежить у її батьків. Тато сидить на стільці й спостерігає, як Марта скидає до великого сміттєвого пакета свій одяг, косметику й книжки. Вона не дивиться ані на нього, ані на мене. Потім замовляє таксі, віддає йому ключі й просто їде. Як хтось, хто виселяється з готельного номера. А тато сидить, затуливши обличчя руками. Він у розпачі.

— Тату… — я намагаюся втішити його. — Мабуть, краще, що це сталося зараз, ніж якби ви встигли одружитися?

— Може, якби ми одружилися, цього б не сталося? Мій бідний, наївний тато.

— Ти сам казав, що не буває нічого вічного, і треба радіти, коли воно є, але й уміти відпустити, якщо це потрібно. Ти сам казав, що втрати — це частина життя.

Так він казав, коли загинула мама.

— Так… Але чому я постійно все втрачаю?

Чорт, я не дуже знаю, як відповісти на це питання.

— Це, мабуть, такий поганий період, але потім попустить. Бо завжди колись стає краще. Неможливо, щоб постійно було однаково зле. Не переживай, тату. Я відчуваю, що скоро станеться щось хороше.

Насправді я зовсім цього не відчуваю, але іноді достатньо повірити.

— Заграти тобі? — питаюся, а тато всміхається. Це єдина людина на світі, яка любить мою гру на гітарі.

Опта. Опта. Я перекочую її ім’я на язику, як карамельку. Здається, я закохався. А навіть точно.