Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

«Творець» РСЧА Л. Д. Троцький на Червоній площі під час військового параду. Зверніть увагу на «будьонівки» на головах командирів за його спиною. Це з царських складів. Їх під час Першої світової нашили гори – для параду перемоги над Німеччиною – головні убори, стилізовані під шоломи московських ратників.

Повторююсь: величезна кількісна перевага, задіяні «воєнспеци», загород жувальні загони та родини червоноармійців у заручниках – ось реальний секрет успіхів Червоної Армії, а не вигаданий Агітпропом «ентузіазм робітничо-селянських мас». Скажуть: зате у Денікіна, Колчака, Каппеля, Юденича, Врангеля та інших було багато танків, літаків і бронепоїздів, не кажучи вже про гвинтівки, кулемети та гармати. Усе це постачалося їм безкоштовно Антантою. А червоноармійці йшли у бій ледь не з однією гвинтівкою на трьох. Брехня це все. Насправді було все з точністю до навпаки. Так, Англія щось таки давала тому ж Денікіну. Але небагато. Не мала фінансової і технічної можливості. Червона Армія на кінець війни мала 122 самих лише бронепоїздів. На кінець 1918 року у складі РСЧА було 50 авіаційних загонів по 6 літаків у кожному, а навесні наступного року – 67 загонів, не враховуючи інших підрозділів. А дві кінні армії чисельністю в 15-17 тисяч кожна? Навколо Пітера, Москви, Тули та інших міст, що їх контролювали «червоні», з часів Першої світової було розташовано гігантські склади зброї, боєприпасів та військової амуніції, зокрема і трофейної. Крім того, під контроль більшовиків потрапили майже усі військові заводи. Завдяки цьому Троцький (точніше, «воєнспеци») мав можливість формувати надпотужні частини. Це лише у фільмі «Чапаєв» на всю дивізію Василя Івановича був один нещасний кулемет Максима, яким оперувала Анка-кулеметниця. Але не у вигаданій радянськими борзописцями, а в реальній історії, лише 1-й Кулеметний полк, що базувався в Оранієнбаумі й дістався більшовикам у спадок від «попередників», мав на озброєнні 1,5 тис. кулеметів. Скільки їх було загалом – невідомо. Та враховуючи те, що у 1914-1917 роках царським урядом додатково до того, що вже було, закуплено 60 тисяч нових кулеметів, мусимо визнати, що фільм Сергія Ейзенштейна про Анку-кулеметницю так само близький до істини, як фільм Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». «Значно важче було з озброєнням і постачанням у білих армій. Для Рад було суттєвою втратою, коли склади в портах Мурманська, Архангельська і Владивостока, де зберігалися величезні запаси зброї та боєприпасів, поставлених країнами Антанти для Російської армії, навесні і влітку 1918 року перейшли під контроль інтервентів. До речі, це не означало, що вони надійшли в розпорядження білих армій. Велику їх частину країни Антанти забрали собі назад» [39].

Відкрию вам таємницю, шановні читачі. Уся «інтервенція» Антанти у зазначені міста-порти мала на меті передусім захист отих складів із майном на сотні мільйонів рублів, яке свого часу країни Антанти та США поставили уряду Російської імперії і за яке не було заплачено. В Одесі та низці інших українських міст, де висадилися французи, ситуація була приблизно така сама, плюс певний політичний чинник – підтримка Денікіна та блокування портів не давало можливості більшовикам займатися «експортом революцій» до сусідніх країн, як це вони робили восени 1918 року через Петроград. Абсолютно утилітарна мета. Та й сама поведінка «окупантів», які намагалися навести елементарний лад у тій політичній мішанині, передусім методом співробітництва й дуже пасивно поводилися як мілітарна сила, не дають нам підстав вважати їх тими, ким показувала радянська пропаганда. Більше того – як я уже зазначав, Колчак лише вважався головним. Але насправді численні «білі» загони серйозно ворогували один з одним. Наприклад, Антанта погодилася передати армії Колчака трохи зброї та боєприпасів з числа тієї, що була оплачена ще царським урядом. Але постачання навіть цього мізеру – 41 тис. гвинтівок та 10 мільйонів набоїв заблокувала Трансбайкальська армія отамана Семенова, який контролював Транссиб. І дозволив прохід потягів зі зброєю він лише тоді, коли майже беззбройні війська Колчака було розбито. Або ось отаман Війська Донського Петро Краснов. Відмовився підкорятися Денікіну та Колчакові, які орієнтувалися на Антанту, налагодив стосунки з Німеччиною. Від неї отримав 11 тисяч гвинтівок, 44 гармати, 88 кулеметів, 100 тисяч снарядів та 10 мільйонів набоїв. І це лише верхівка айсбергу. Про надскладні стосунки між Денікіним, Махном, Скоропадським, Красновим, Петлюрою, Винниченком, Григор’євим можна цілий тритомник написати. І це лише на Півдні. Про Семенова та Колчака на Сході я уже згадав – додаймо сюди хоча б командуючого Партизанською армією отамана Аненкова, який теж лише на словах визнавав зверхність адмірала, а насправді різав і червоних, і білих.

Отже, підсумуємо: величезний мобілізаційний ресурс, колосальна кількість зброї, які підкріплювалися украй жорстокими середньовічними методами примусу; сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура та роздробленість опонентів надали більшовикам змогу виграти те, що досі називається Громадянською війною в Росії, хоча я б назвав це інакше – війною комуністів за світове панування. Бо як у концепцію Громадянської війни у Росії вписується захоплення республік Кавказу, загарбання Бухарського емірату, України, Білорусі тощо; спроба державного перевороту в Німеччині та Угорщині? Можна також говорити і про Першу соціалістичну. Бо почали більшовики війну зі своїми ж однодумцями. Якщо не брати до уваги Льодовий похід крихітної армії денікінців чисельністю 3 тис. багнетів і шабель, як реакцію на звірячі убивства і насильство з боку «революційних матросів і солдат, то першим мілітарним супротивником більшовиків став Комітет членів незаконно розігнаних Всеросійських установчих зборів (рос. Комуч), створений есерами на чолі зі знаменитим революціонером Володимиром Вольським. Володимир Винниченко та Симон Петлюра, з якими більшовики воювали в Україні, – теж соціалісти. І в Грузії більшовики воювали з марксистами-соціалістами на чолі з відомим Ноєм Жорданія. Менш відомо про Білоруську народну республіку на чолі з соціалістами Іваном Середою та Язепом Льосиком. Фактично треба казати, що Москва воювала з колишніми колоніями Російської імперії за збереження цієї імперії уже під соціалістичною вивіскою. Й використовувала протиріччя між ними та сусідами, аби бити поодинці. Українцям та білорусам не пощастило, бо, по-перше, доля розпорядилася таким чином, що їм довелося мати справу не з Антантою, а з німцями, які були слабкі, і по-друге, крім більшовиків, українцям довелося битися ще й з поляками, махновцями та денікінцями.

Продовження теми Громадянської війни – у наступній главі. Однак вона буде не про бої, походи та марші. Поговоримо про інші речі. Адже це все таки таємна історія…