Читати книгу - "Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко"

— Але ж та женщина тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти, може, приняв її за когось іншого?

— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю її аж надто добре, знає її більшість присутніх тут офіцерів, і, коли хочеш переконатися, можемо завести тебе до її мешкання.

— До її мешкання? Так хто ж вона така?

— Не маю слова, щоби схарактеризувати тобі те огидливе і підле ремесло, яким займається вона. Те ремесло тим огидливіше, що полягає на ошуканстві, на укриванні перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.

Капітан аж скаменів з зачудування і переляку.

— Боже! — скрикнув. — І таку особу!.. Адже ж я сам задержав її на обід майже силоміць. І таку особу... мої діти навчилися називати тіткою!

І він заллявся гарячими слізьми, хлипаючи, мов дитина, і затуливши лице руками. Редліх мовчав.

— О, се страшно, страшно! — повторяв капітан, та нараз, підвівши голову і вдивляючися в Редліхове лице мокрими від сліз очима, мовив майже радісно:

— Але що ж з того? Ну, помилка. Адже ж ані я, ані моя жінка не знали до сеї хвилі про се. А ся огидна женщина — шкільна товаришка моєї жінки. Значить, коли се була та тінь, що падала на нас, задля котрої товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то що ж легше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чи ж міг ти, чи міг хто-небудь із вас припускати, що, дізнавшися про все, я стерплю бодай на хвилину не тілько присутність сеї прочвари в жіночій постаті в своїм домі, стерплю бодай, щоби її ім’я згадувано в моїм домі? І задля такої тіні прогріху причинювати мені таку прикрість замісто розповісти мені відразу ясно і одверто, о що тут ходить! Ні, старий приятелю, се було не по-приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай мені руку! Все те уложиться, все направиться.

Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвалися з капітанових уст. Серце краялось у нього, коли бачив радість і надії приятеля і почував, що в найближчій хвилині мусить нанести їм смертельний удар, мусить сю гарну, благородну душу, повну добра і віри в людей, зіпхнути з її ясної високості і скинути в чорну безодню зневіри і розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.

— То-то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданої йому капітанової руки. — Ніщо не уложиться, а те, що попсовано, вже не дасться направити. Те, що я досі розповів тобі, се тільки половина справи, і то, на жаль, менша половина.

— Що? Значить, є ще щось! — скрикнув капітан.

— Є, і то щось таке, про що я волів би ніколи не говорити. Та що ж, коли діло дійшло до того, що не можу мовчати, то знай, що твоя жінка...

— Що смієш мовити про мою жінку? — верескнув з цілого горла капітан, зриваючися на рівні ноги.

— Знає дуже добре, хто така ота пані, — рівним голосом мовив Редліх.

— Брешеш, брешеш! — кричав капітан.

— І навіть, — маємо на се незбиті докази, — є з нею в тихій спілці, — так само продовжав Редліх.

— Брехуне! Підлий клеветнику! Мовчи, мовчи! — ревів капітан, кидаючися на нього з п’ясту-ками. — Тілько твоя кров може змити сю огидну, сю нечувану клевету, яку ти кинув на найчеснішу жінку! Боже, що се діється зо мною! Геть мені з очей, бо тебе розірву! Геть!

І капітан знов кинувся на Редліха, вхопивши крісло і сам себе не тямлячи зі злості.

На його крик юрбою вбігли офіцери і обступили обох.

— Підлі! Нікчемні! — кричав, пінячися і кида-ючися, капітан. — Так ось чого вам було треба! Се була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той... той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О, ганьба вам! Ганьба і прокляття!

Всі офіцери мовчали. Кілька найсильніших держало капітана за руки і рамена. Він кидався, кляв і скреготав зубами, бажаючи помсти, крові або смерті. Редліх стояв обік, блідий як труп, чекаючи, поки капітан успо-коїться. Вкінці товариші, бачачи, що сам вид Редліха все наново вводить капітана в неописанну стеклість, попросили його, щоби віддалився до сусідньої комнати. Тільки за якої півгодини капітан, совсім охриплий, ослаблений і знесилений, упав мов неживий на крісло і почав знов плакати.

Було вже пізно вночі, коли його розбурхана душа успокоїлася настільки, що міг трохи холодніше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовитися з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резиґнації.

— Ти сказав мені, що маєш докази, котрі промовляють против моєї жінки? — мовив капітан. — Які се докази? Покажи їх.

— Се такі докази, котрих показати тобі не можу, та проте вони безсумнівні. Се оповідання нещасливого барона Рейхлінгена.

— Барона! — скрикнув капітан, поражений в саме серце.

— Так, барона, котрого обі ті женщини втягнули в свої сіті і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історії навіть головну роль. Якого роду була та роль...

— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і, зірвавши з руки рукавицю, кинув її Редліхові в лице. Сей спокійно і без ніякого видимого зворушення приняв визов.

Не минуло півгодини, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили услів’я гонорового залагодження сеї пригоди. Завтра о сьомій зрана мав відбутися поєдинок на пістолети. Дистанс п’ятнадцять кроків, триразова виміна куль, а в разі, якби борці вийшли без ушкодження, по півгодинній перерві повторення поєдинку. Коло одинадцятої години капітан вийшов із військового касину.

— А де живе ота... женщина? — запитав на відході.

Йому подали адрес Юлії, після чого він, салютуючи і не подавши нікому руки, вийшов геть.

VIII

Вийшовши з касину, капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомості, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із улиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючися, не знаючи, куди йде і пощо. Почував потребу руху, темноти і забуття.

Була холодна, тиха і темна ніч. Ішов сніг, і його студені клаптики густо