Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

16

Артур

Усадовив Віолетту в автомобіль, ледь не втримався від того, щоб не позачиняти всі вікна, і ввімкнути обігрів. Власне безсилля мене дратувало і сердило. Ну як можна примудритись захворіти серед літа? Виглядала дівчина бентежно. Саме так. Не міг стримати хвилювання дивлячись не неї – щоки червоні як буряком намазані, губи обвітрені, очі примружені. Та якби я знав, в якому вона стані, хіба б я до неї ліз?

А ці її слова: «ніколи не покохаю», - сказане так ніби вона мене колись кохала. І головне чому від цієї фрази стало так не по собі, ніби я знищив, зіпсував щось прекрасне? Дурні думки, які ятрили якісь старі згадки, щось невловиме, але дуже важливе. Не покохає вона мене! Ну треба ж!

Я злився на себе та на свою сліпоту і хіть, ще більше ніж на Віолетту, яка як мені здалось, не збирається до лікаря. Та і куди вона піде? В поліклініку? Туди хіба втовпишся?  А раптом у неї пневмонія?

Знову невідоме до сьогодні переживання охопило мене. Давно  я так не хвилювався за кого б то не було. Щоб аж місця собі на сидінні не знаходив, і увесь час хотів помацати гарячого немов розпечене залізо лоба. Чи не стало їй гірше?

Ми в лічені хвилини під’їхали до медичного центру, де я завжди проходжу медогляд, і де нас точно приймуть невідкладно. Але мені все одно здавалось, що автівка суне дорогою надто довго.

Віолетті перевірили температуру за допомогою безконтактного термометра, лікар уважно її прослухав – я наполіг бути присутнім, спробували б вони мене видворити. Дівчина ледве трималась на ногах. Температура була майже сорок градусів. Тож прямо тут в центрі їй вкололи жарознижуючий укол, виписали купу ліків, і наказали мінімум три дні зберігати постільний режим.

На щастя лікар не виявив у дівчини пневмонії, чи чогось серйозного, але наказали прийти через два дні на дообстеження, після того як хвороба почне показувати інші симптоми. І добре, що  я був з рудою, бо мені здається вона навіть нічого не запам’ятала що їй там лікар казав.

По дорозі до неї додому заїхали в аптеку. Подіяв укол, бо Віолетта з червоної стала раптом блідою, на скронях і лобі виступив рясний піт, волосся змоклось. Вона виглядала настільки жалюгідно, що  у мене стискалось серце від жалю до неї. Говорити дівчина зі мною не хотіла, а я надто нервував, щоб знайти для неї якісь слова. В голові тільки крутились як заїжджена пластинка картини вранішнього сексу, за які я себе відверто починав ненавидіти.

Який же я негідник. І головне яким чином загладити свою провину перед своєю рудою скалкою?

- Я сама піднімусь в квартиру, - спробувала опиратись Віолетта, коли ми під’їхали до її будинку. Ага. Розігналась.

Забрав пакет з ліками, і не кажучи ні слова витягнув її з машини. Вона похитнулась, притискаючись до мене. Ну куди їй самій йти? Ледве ногами ворушить. А ще щось із себе мнить. Та і йшла вона дуже повільно, так що в під’їзді не витримав, і підхопив дівчину на руки. Їй конче потрібно лягти і відпочивати, а з своєю слабкістю вона плентатиметься до квартири щонайменше годину.

Вона виявилась легкою, як пір’їнка. Аж подивувався. Наче в тонкому тілі зовсім немає ваги. Слабко пручалась, намагаючись стати на ноги.

- Та сиди ти спокійно! – гримнув на дівчину, і так тиснув зуби, що ті ледь не викришились на сходи. В світлих очиськах забриніли сльози,  і я відчув себе монстром, від чого ще більше розсердився.

Віолетта затихла, і я нарешті відшукав потрібну мені квартиру.  

- Ключі де? – не ласкаво запитав  у дівчини.

- Тут, - вона подала голос, який виявився хрипким і кволим.

Дівчина дістала з своєї сумочки ключі від квартири, і подивилась на мене.

- Може ви вже підете? – видно спитатись їй вартувало чимало зусиль, бо вона аж губу закусила.

- І не подумаю, - притиснув паперовий пакунок з покупками. І очікувально подивився на неї. Але дівчина не робила спроб відкрити квартиру. Ну це вже занадто. – Твоя гордість зараз ні до чого!

Вихопив з її пальців зв’язку в три ключа і відчинив двері, не відразу впоравшись із замком. Невже так важко викликати слюсаря і полагодити його? Двері прочинились і я опинився в типовій старій квартирі.

Давно не був в таких місцях. Шпалери в дрібну квіточку на стінах в коридорі, пофарбовані білою фарбою двері у ванну кімнату. Квартира потребувала ремонту. Віолетта завошкалась роззуваючись, і слабко крикнула:

- Мам?

У відповідь тиша.

- Ти живеш з матір’ю? – поцікавився у дівчини, продовжуючи роздивлятись інтер’єр. З коридору було видно старенький холодильник на кухні, і вкритий клейончастою скатертиною стіл.

- А що? – дівчина огризнулась, але  я тільки знизав плечима.

- Де там твоя кімната?

- Там і трахнеш мене? – вона нарешті скинула простенькі сандалії, і я не придумав нічого кращого ніж теж роззутися. Чомусь ходити взутим по простих килимках в її квартирі мені здалось дуже не правильним.

- Розмріялась, - відповів  в тон дівчині, за що отримав здивований погляд. – Зараз вкладу тебе в ліжко, переміряю температуру,  і дам ліки, ті що лікар прописав.

- Я вже не маленька, сама впораюсь, - Віолетта пройшла через вітальню до зачинених дверей в спальню.

- Я помітив що не маленька, - погодився не відстаючи ані на крок.

- Слахай..те, навіщо воно вам? – вона узялась за ручку.

- Бо я так хочу! – впевнено завів її в кімнату, і пошукав куди поставити пакет з ліками. Те що побачив змусило на мить оніміти. Вся кімната була прикрашена мереживом. Серветки під книжками на полиці, серветки поверх скатертини на письмовому столі, мереживні вставки на фіранках, мереживне окантовка покривала на ліжку, і навіть на стільчику теж було мереживо!

Віолетта сіла на ліжко, прямо поверх того самого красивого покривала, і заморено подивилася  на мене. Здається вона змирилась з неминучим і тепер тільки чекала допоки я зроблю все що задумав.

- Це ти все в’язала? – само вирвалось у мене.