Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

і насолоджувався життям. Та незабаром хлопчик почав заперечувати проти приятелювання свого друга з усіма навколо; йому хотілося, аби їхні стосунки були чимось особливим, і те, що раніше він приймав як дар, тепер Кері вважав своїм законним правом. Він ревнував, спостерігаючи за Роузом і його товаришами, і, розуміючи, що не має для цього жодних підстав, не міг стриматися і не зробити другові уїдливе зауваження. Якщо Роуз проводив годинку в іншій навчальній кімнаті, клеячи дурника, Філіп зустрічав його, похмуро насупившись. Він супився цілісінький день і ще більше страждав від того, що друг чи то не помічав його поганого настрою, чи навмисно на нього не зважав. Частенько Кері, розуміючи, яку дурницю робить, влаштовував сварку, і вони не розмовляли кілька днів. Однак сердитися довго він не міг і, навіть переконаний у своїй правоті, смиренно просив пробачення. Потім на тиждень вони знову ставали найближчими друзями, але кращі часи вже минули. Філіп бачив, що Роуз продовжує гуляти з ним лише тому, що звик чи боїться розгнівати його. У них вже не знаходилося так багато тем для розмови, Роуз часто нудьгував, і Кері відчував, що його кульгавість почала дратувати друга.

Ближче до кінця семестру кілька хлопчиків захворіли на скарлатину, і в школі поговорювали про те, щоби відпустити всіх додому, аби уникнути епідемії; але хворих ізолювали й, оскільки нових випадків захворювання не було, вчителі вирішили, що впоралися зі спалахом. Одним із хворих був Філіп. Пасхальні канікули він провів у лікарні, а на початку літнього семестру його відправили до вікарія подихати свіжим повітрям. Попри запевняння лікарів, що хлопчик більше не заразний, священик зустрів його з підозрою. Він вважав, що лікар вчинив неделікатно, відправивши малого одужувати на березі моря, і пустив племінника в дім лише з тієї причини, що тому більше не було куди податися.

Філіп повернувся до школи наступної чверті. Він уже забув про всі свої суперечки з Роузом і пам’ятав лише те, що вони були найкращими друзями. Він знав, що поводився нерозумно, і вирішив бути розсудливішим. Поки Кері хворів, Роуз надіслав йому кілька записок, кожна з яких закінчувалася словами: «Одужуй швидше і повертайся». Хлопчик сподівався, що друг чекає на його повернення так само нетерпляче, як мріє побачитися він.

Виявилося, що один учень шостого класу помер від скарлатини, відбулися деякі зміни, і вони з Роузом опинилися в різних навчальних кімнатах. Філіп страшенно засмутився. Однак, щойно приїхавши, він увірвався до друга. Роуз сидів за столом, робив уроки з іншим хлопчиком, на прізвище Хантер, і сердито повернувся, коли увійшов Кері.

— Кого там, в біса, принесло? — крикнув він, а потім, побачивши Філіпа, додав: — А, це ти.

Той присоромлено зупинився.

— Я подумав, що слід піти й подивитися, як ти.

— Ми саме робили домашнє завдання.

Хантер утрутився у розмову:

— Коли ти повернувся?

— П’ять хвилин тому.

Хлопці сиділи, дивилися на Філіпа так, наче він їх відволікав і, без сумнівів, чекали, що він скоро піде. Кері почервонів.

— Я піду. Можеш зазирнути, коли закінчите, — сказав він Роузові.

— Гаразд.

Філіп зачинив за собою двері й покульгав до власної навчальної кімнати. Він жахливо образився. Роуз анітрохи не зрадів їхній зустрічі, навпаки — він здавався роздратованим. Можна подумати, наче вони були просто знайомими. Філіп не виходив із кімнати ані на мить, сподіваючись, що Роуз прийде, але той так і не з’явився. Наступного ранку, йдучи на молитву, Кері побачив, як бігли Роуз із Хантером, тримаючись за руки. Інші розповіли йому те, чого він не бачив сам. Він забув, що три місяці — довгий строк у житті школяра, і якщо він провів їх наодинці, то Роуз продовжував жити серед людей. Вільне місце зайняв Хантер. Філіп помітив, що колишній друг уникає його. Але він був не з тих, хто мовчки погоджується з ситуацією, тому, переконавшись, що Роуз залишився в кімнаті сам, пішов до нього.

— Можна увійти? — запитав Кері.

Роуз подивився на нього розгублено й одразу ж розгнівався.

— Так, якщо хочеш.

— Дуже люб’язно з твого боку, — саркастично зауважив Філіп.

— Чого тобі треба?

— Послухай, чому, відколи я повернувся, ти так огидно поводишся?

— Ой, не будь дурником, — відгукнувся Роуз.

— Не доберу, що ти знайшов у Хантері?

— Це моя справа.

Філіп опустив погляд. Він не міг змусити себе сказати те, що було на серці. Боявся принизитися. Роуз підвівся.

— Мені час іти до зали, — повідомив він.

Коли хлопець підійшов до дверей, Кері змусив себе озватися.

— Послухай, Роузе, не будь такою скотинякою.

— Ой, іди до дідька.

Роуз грюкнув за собою дверима і залишив Філіпа на самоті. Той аж тремтів від люті. Він повернувся до своєї навчальної кімнати і знову прокрутив у голові їхню бесіду. Тепер він ненавидів Роуза, хотів зробити йому боляче і придумував купу огидних слів, які можна було йому сказати. Філіп оплакував смерть дружби й уявляв, що інші тільки про це й теревенять. Через свою надмірну чутливість він завжди вбачав у поведінці інших школярів насмішкуватість і зацікавленість, хоча вони взагалі не переймалися його існуванням. Він уявляв, як вони кажуть: «Зрештою, ніхто й не сподівався, що це триватиме довго. Я взагалі дивуюся, як він терпів Кері. Цього нікчему!»

Аби продемонструвати свою байдужість, Філіп близько заприятелював із таким собі Шарпом, якого ненавидів і зневажав. Це був лондонський хлопчина, неотесаний, огрядний, над його губою пробивалися вусики, а над переніссям зросталися кошлаті брови. Шарп мав ніжні руки й занадто вкрадливі для свого віку манери. У його голосі чувся натяк на акцент кокні[33]. Він був одним із тих ледацюг, які не бажають займатися спортом, і демонстрував неабияку вигадливість, придумуючи причини для того, щоб не відвідувати обов’язкові заняття. Учні та вчителі ставилися до нього неприязно, а Філіп складав йому компанію лише через власну впертість. За кілька семестрів Шарп збирався вирушити на рік до Німеччини. Він ненавидів школу і вважав її приниженням, із яким доведеться миритися, поки не виростеш і тобі не відкриється широкий світ. Шарпа приваблював лише Лондон, і він розповідав чимало байок про те, чим займався там на канікулах. У його голосі — низькому й улесливому — чувся неясний відгомін нічних лондонських вулиць. Філіп слухав його водночас захоплено і гидливо. Його бурхлива уява малювала йому натовпи, що штовхалися навколо задніх дверей театрів, і мерехтіння дешевих ресторанчиків та барів, де напівп’яні чоловіки сиділи на високих ослінчиках і базікали з дівчатами за стійкою; а під вуличними ліхтарями у гонитві за насолодами