Читати книгу - "Ковток повітря"

тобі нове відерце для піску». Кілька років тому ми відпочивали у Борнмуті. В один із днів вийшли всі разом прогулятися по пірсу — він там тягнеться на півмилі, а уздовж нього сидять рибалки з вудочками із дзвіночками та волосінню, закинутою на півсотні ярдів у море. Улову, певно, ніякого не було, та принаймні вони рибалили. Згодом діти знудилися, почали скиглити, просити повернутися на пляж; побачивши на гачку слизького хробака, Гільда заявила, що їй стало зле. Та я вперто продовжував зволікати час, щоб побути тут бодай ще трохи. Аж раптом задзеленчав один із дзвіночків, і рибалка почав змотувати волосінь. Усі повитріщалися на нього: спершу з’явилася мокра волосінь, потім грузило і нарешті велика пласка рибина (думаю, це була камбала). Вона тріпалася на гачку. Хлопчина кинув її на дошки пірса. Рибина билася, перекидаючись з одного боку на інший; краплі виблискували на її лусці; у повітрі стояв свіжий солоний запах. У цю мить всередині мене щось прокинулось.

По дорозі додому я, ніби між іншим, запропонував Гільді:

— Може, і мені якось сходити порибалити, поки ми тут...

— Що? Ти і рибалити? Джордже, хіба ж ти вмієш?

— Ти що, колись я був добрим рибалкою! — відповів я.

Гільда прозоро натякнула, що категорично проти, проте не змогла знайти вагомішого аргументу, ніж сказати, що не збирається дивитися, як я насаджую ті бридкі слизькі створіння на гачок. Тоді вона почала нарікати, що мені знадобиться безліч речей, які влетять нам в копійку. Одна тільки вудочка буде коштувати з десять шилінгів. Ви б бачили Гільду, коли мова заходила про гроші, вона просто скаженіла:

— Це ж треба таке вигадати! Витрачати гроші на казна-що! Яка дурниця! І як їм тільки не соромно брати десять шилінгів за якісь палиці, нехай навіть риболовецькі. Це просто здирство! До того ж у твоєму віці взагалі таким займатися ні до чого. Припини поводитися як дитина, Джордже!

Тоді до Гільди приєдналися діти. Лорна завела своїм писклявим голосочком: «Татку, то ти дитина?», а малюк Біллі, який тоді ще й усіх слів вимовляти не навчився, підхопив: «Татко-дитинка». Тоді вони почали кружляти довкола мене, брязкаючи своїми відерцями для піску і повторюючи:

— Татко-дитинка! Татко-дитинка!

Шмаркаті вилупки!

VI

Окрім риболовлі, були ще книжки.

Якщо у вас склалося враження, що мене цікавила тільки риба, ви помиляєтесь. Звичайно, риболовля завжди була на першому місці, та на другому — книжки. Мені було років десять чи одинадцять, коли я потягнувся до них — тобто читати мене ніхто не змушував. Тоді переді мною відкрилися нові світи. Я і зараз чимало читаю — за місяць можу проковтнути кілька романів. Типовий клієнт книгарні, поза увагою якого не залишається жоден з новеньких бестселерів («Добрі друзі», «Бенгальський улан», «Замок капелюшника» — перечитав усі), більше року був членом «Лівого книжкового клубу», а 1918-го, коли мені було двадцять п’ять, з головою поринув у літературу, що добряче вплинуло на мої погляди на життя. Та немає нічого кращого за ті перші відчуття, які переживаєш, гортаючи сторінки дешевих книжечок, що вмить переносять тебе у лігво бандитів, китайські опіумні курильні, острови Полінезії чи джунглі Бразилії. Найбільше я читав у період з одинадцяти до шістнадцяти років. Спершу тільки тоненькі щотижневі збірки оповідань для хлопчиків — ті, що з жахливим шрифтом і трикольоровою обкладинкою, а згодом дійшло і до справжніх книжок. Детективи про Шерлока Голмса, «Доктор Школа», «Залізний пірат», «Дракула», «Раффлз». Короткі оповідання Ната Гулда, Рейнджера Гала і цього малого... як там його ім’я — того, що писав про бокс з таким самим завзяттям, як Нет Гулд про перегони. Якби мої батьки були освіченішими, цей перелік доповнили б представники «пристойної» літератури: Діккенс, Теккерей та інші. До речі, у школі в нас намагалися запхати «Квентіна Дорварда», а дядько Ізекіль не покладав надій зацікавити мене Раскіним і Карлайлом. Але в нашому домі книжок майже не було — батько за все своє життя не прочитав жодної, крім Біблії і посібника з першої медичної допомоги, у мене ж бажання познайомитися із «серйозною» літературою виникло набагато пізніше. І я не шкодую, що все було саме так. Я читав те, до чого лежала душа, і з цих книжок я дізнався про набагато більше речей, ніж зі шкільних уроків.

Збірки з історіями жахів почали потроху зникати, ще коли я був хлопчаком, тож їх я ледь пам’ятаю, а от видання з пригодницькими історіями продовжували друкувати щотижня. Оповідання про слідчого Баффало Білла, певно, відійшли у минуле, як і історії Нета Гулда, а от Нік Картер і Секстон Блейк, здається, і досі не втратили своєї популярності. Десь 1905-го з’явилися хлопчачі журнали «Магніт» і «Скарб»; «БОП», певно, і зараз виходить, та найбільше мене захоплювало видання «Приятелі» — його почали випускати 1903-го. Трохи пізніше з’явилася енциклопедія (зараз не пригадаю, як вона називалася), у продаж вона надходила окремими тоненькими номерами за пенні. Тоді здавалося безглуздим витрачати гроші на таку дрібницю, та у школі був хлопець, який іноді віддавав мені старі примірники. Тож сьогодні виключно завдяки цій енциклопедії я можу озвучити довжину Міссісіпі, відрізнити восьминога від каракатиці чи назвати хімічний склад бронзи, яку використовують під час виробництва церковних дзвонів.

Джо взагалі не читав. Він був одним із тих учнів, які роками протирали штани за шкільною партою, а на екзамені не міг прочитати і десяти рядків підряд. Його нудило від одного погляду на друковані видання. Пам’ятаю вираз його обличчя після того, як він перегорнув кілька сторінок одного з номерів «Приятелів», — він пирхнув, наче кінь, якому підсунули зогниле сіно. Він усіляко намагався відбити у мене бажання читати, але батьки підтримували мене — вважали, що з нас двох саме я «здібний». Можна сказати, що вони пишалися моєю «жагою до книжкових знань» — так вони називали мою пристрасть. Але батьки були не у захваті від мого захоплення журналами для підлітків; їм здавалося, що мені слід читати щось більш «корисне», проте, оскільки самі з книжками справи не мали, не могли визначитися, що саме мені порадити. Якось мати принесла з букіністичної крамниці томик Фокса, але «Книгу мучеників» я так і не прочитав, хоча, маю це визнати, ілюстрації у ній були непоганими.

Усю зиму 1905-го я щомісяця витрачав по пенні на новий номер «Приятелів» — слідкував за серією оповідань «Безстрашний Донован». Безстрашний Донован був дослідником, якого найняв американський мільйонер, аби той привозив йому з