Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Ще раз непритомніти він не бажав.

Архів

Стало збіса холодно.

Кучугури снігу замели стежки і дороги, під’їзди до брам і сходи крамниць.

Хуртовина витрутила їх з-під мосту. Інші пішли раніше, розбрівшись хто куди. Вони ж утрьох поклали не розходитися — головне триматися разом.

Запропастився директор благодійного фонду, їхній життєствердний опікун. Начебто його оголосили в розшук; або він полетів на Маледіви (він ніколи не чув звороту «полетіти на Маледіви»); ймовірніше, однак, що лежить під крапельницею. Не знаючи, що з того правда, не вірив у жодну версію.

Зрипував сніг. Навколо ліхтарів танцювали білі комахи. Вітер гойдав напнуті між будинками дроти.

Снігу сипало дедалі густіше. Білі комахи впивалися в очі, утрьох вони прокладали шлях навмання. Перед ними виринали мури і входи. Високі мури і замкнені брами. Коли хуртовина подужчала і він утратив своїх товаришів, а вони втратили його і один одного, всі троє зупинилися, взялись за руки і більше не розлучалися.

Можливо, проверстали багато. Або сміховинно мало. У такій завірюсі мало — це вже багато. Зрештою, не знали, де вони. Якби надумали повернутися — одначе, куди?

Назад — це там, звідки прийшли, звідки їх витрутила зима. Вони йшли туди, де зими нема. Де немає хмар, і нема хуртовин, і не треба боятись поганих новин. Де відпала потреба в прогнозі погод і прогноз замінили показом мод. І коли до дір заносився шаль, з ним розлучитися їм не жаль. Не турбує дрібницями черевик, чоловік там босоніж ходити звик. І не жовкне, не в’яне, не сохне трава, позаяк там літа принаймні два. А між ними одна або дві весни. І зелені навіть побачені сни. Вони йдуть уперед, вони йдуть туди, де на них чекають солодкі плоди. О туди, о туди їх мерщій поведи! Замітач замітав позаду сліди.

Сніг припинився так несподівано, що вони ще якусь хвилю продовжували йти, кутаючись і затуляючись. Під ногами порипувало. Було так темно, хоч в око стрель.

Тим часом рипів не сніг, а підлога, й вуха одного з них, колишнього вчителя музики, привернули до цього факту увагу двох інших.

У восьмирічці, куди його спершу водили батьки, а згодом ходив сам і де у вестибюлі висів плакат, з якого його просвердлював погляд вусатого дядька («Учітеся, навчайтеся!»), йому сказали, що слон відтовк його вуха. «Мамо, мамо, мені слон вуха відтовк!» — він ошелешив батьків, схвильований не так браком музичного слуху, як уявленням про слона, якого не пам’ятав. «Це у твого вчителя язик задовгий», — непривітно відбрив батько. «Природа схибила», — пояснив другий. «Таке буває», — докинув третій. «Чого тільки не буває?» — риторично підсумував четвертий. Засинаючи, він чув, як його татусі домовлялися нам’яти вчителеві музики боки, проте ніяк не могли дійти згоди, де і в який спосіб це краще зробити.

Він упав на підлогу. Вкляк, як вклякають мореплавці, цілуючи рідну землю після поневірянь у морях-океанах. Він був особливим мореплавцем, тому спершу пересвідчився, що це не сон.

Було холодно. Дуже холодно, так що годі зігрітися — здавалося, мороз прослизнув услід за ними. Постукав ще раз. Дерево, справжнє дерево! І йому знову, як хвилину тому, промайнули перед очима літери S T A A T S A R C H — можливо, були то не всі, але щодо цих він заприсягнувся б.

Він пригадав також, як Вітя вивів якось у вуличному бруді ARCHE NOAH — Ноїв ковчег, на що Стьопа неспокійно засовгався. Він переклав, як знав, розтлумачивши собі, що «державний ковчег» — це такий корабель, який під час Потопу рятуватиме президентів і міністрів. Жодних міністрів і президентів не було, і вони заходилися танцювати — самозабутньо, як справжні дервіші.

Поволі їхні танці набули характерніших ознак. Один танцював мазурку, той третій — сиртакі, він — гопак. Хоча було темно, стало все ясно. Це додало йому дещицю самоусвідомлення.

«Слухай, — запитав він мазурника, — через те, що мені слон у дитинстві відтовк вуха, я втратив абсолютний слух. Що скажеш?»

Ні світла, ні сірника, які внесли би бодай таку-сяку ясність. Вони танцювали, щоб зігрітися. Вони танцювали ще й на радощах. Бо там, де дерев’яна підлога, є стіни (зовсім не обов’язково дерев’яні). А де стіни, над ними дах. Загадку про раптове припинення снігопаду було відгадано.

Вони намацали їх, вони обмацали їх цілеспрямованіше. Вони знайшли не один, а два вмикача, щоправда, обидва ні до чого — світло, хоч скільки клацали, не спалахувало.

Це примусило їх посилено думати. Не те щоб вони не думали. Думати властиво не лише коли щось, а й перед тим і загалом також. Вони думали, як діяти, надумавши врешті таке: якщо є підлога, стіни і стеля, то кімната, звісно, може бути гола, але настільки голою, щоб не було нічого, вона не буде.

Кімната була величезною — для них, звиклих до більших відстаней, це мало що означало. Прочісуючи приміщення з кінця в кінець, наштовхнулись на стіл — шість кроків завдовжки і майже чотири завширшки.

Вирішили спробувати не по прямій, а навскоси. Такий спосіб ходіння після спотикань об сталагміти паперів привів їх в один із чотирьох кутів, де стояла піч. Усе ще закоцюблі пальці торкнулися кахлів і вже навіть не відчули, а вгадали рештки тепла, що млоїлося з цегляної утроби.

Удруге за такий короткий час опустився навколішки. Такого з ним уже давно не бувало — вів здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. Міг позувати для урбаністичних буколік. Може, колись він навіть стане вегетаріанцем і спокійно, без хвилювання в шлунку і тремтіння в жижках, відкидатиме полядвиці, виловлюючи зі смітників банани, манґо та авокадо.

Укляк, щоб добратися до заслони. Зазирнув, помацав — попіл вихолов. Спробував іще раз — і хоч попіл йому примарився, діл таки холодний. «Глухо — шукаймо труби», — він ураз споважнів. «Якої труби?» — перепитав мазурник, колишній музикант. «Газової, за яку точаться війни», — ще більше споважнів він. Ніякої труби вони не знайшли, і це геть збило його з пантелику, як і те, що переставало бути нестерпно холодно, але ще не зробилося по-справжньому тепло.

Вирушивши в протилежний бік, зайшли в глухий кут, де й зметикували, що варто знову йти прямо. Вернувшись до печі, узяли трішки праворуч і так дійшли до дерев’яного підвіконня, під яким нічого