Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Мені було приємно зрозуміти щось таке, до чого своїм розумом не дійшов сам Белазіс, проте більше я над цим не замислювався — мені така магія була ні для чого. Через багато років я знайшов відповідне закляття — у «Пташиній мові» Ланчестера, а той переписав його із давнішої, тепер утраченої книжки. Він визнавав, що не знає, для чого годиться це закляття, але я думаю, саме його й використав Томас Бог-у-поміч. Або якесь дуже схоже. Якщо ви справді хочете поговорити з Джоном Ускґлассом, то чому би не скористатися ним зараз? Давайте попросимо Англію привітати його?

— І чого ми цим досягнемо?

— Досягнемо? Нічого! Принаймні, напряму. Але таким чином ми нагадаємо Джону Ускґлассу про все, що єднає його з Англією. З нашого боку це буде виявом поваги, адже саме так випадає поводитися підлеглим короля — принаймні, цього він від них очікує.

Стрейндж знизав плечима.

— Нехай, — погодився він. — Однаково мені нічого запропонувати взамін. Де ваш примірник «Пташиної мови»?

Він оглянув кімнату. Кожна книжка лежала там, де упала, щойно припинила своє існування в подобі крука.

— Скільки ж тут книг? — запитав маг.

— Чотири чи п’ять тисяч, — відповів Норрелл.

Маги взяли по свічці і розпочали пошуки.

Джентльмен із будяковим волоссям хутко крокував по доріжці з мурованою огорожею обабіч. Попереду лежав Стеркросс. Позаду чвалав Стівен, долаючи путь од одної смерті назустріч іншій.

Зараз він думав про Англію тільки як про землю жахів і страждань. Навіть укриті памороззю дерева здавалися закляклими криками. На одній гілці втрималося сухе листя і тепер шурхотіло на вітрі — це повішеник Вінкулюс на глоді. Попереду на доріжці валявся роздертий лисом кролик — це леді Поул, котру невдовзі вб’є джентльмен.

Одна смерть за іншою, одне жахіття за іншим; і Стівен ніяк не міг запобігти їм.

У Стеркросс-Голлі леді Поул сиділа за столом у вітальні і гарячково щось писала. Навколо були розкидані аркуші паперу, змережані її почерком.

У двері постукали, і в кімнату зайшов м-р Сеґундус.

— Перепрошую! — промовив він. — Дозвольте спитати. Ви пишете серу Волтеру?

Вона заперечно похитала головою:

— Це листи до лорда Ліверпуля та редактора «Таймс»!

— Невже? — здивувався м-р Сеґундус. — Що ж, хочу сказати, я теж тільки-но закінчив писати листа, серу Волтеру, але будьте певні, нічого йому не принесе більшої втіхи, ніж один-два рядки, писані вашою рукою, — що ви видужали й вивільнилися од чарів.

— Хіба вашого листа для цього замало? Пробачте, містере Сеґундусе, та поки моя люба місис Стрейндж і сердешний Стівен лишаються під владою лихого духа, я не можу думати ні про що інше! Негайно відправте ці листи! А покінчивши з ними, я одразу сяду за повідомлення для архієпископа Кентерберійського та принца-регента!

— Вам не здається, що до таких високопоставлених джентльменів краще було би звертатися серу Волтеру? Безперечно…

— Анітрохи! — обурено скрикнула леді Поул. — Навіть не збираюся просити когось про послуги, якщо я з ними й сама можу дати собі раду! І я не маю ані найменшого наміру проміняти — за якусь годину! — безпорадність од магічних чарів на безпорадність із будь-якої іншої причини! Крім того, сер Волтер і близько не зможе так пояснити ницість усіх злочинів містера Норрелла, як я!

Тієї самої миті в кімнату ввійшов інший чоловік — слуга м-ра Сеґундуса на ім’я Чарльз — і розповів, що в селі діється щось дуже дивне. Там бачили високого, увінчаного срібною діадемою чорного чоловіка, який колись уперше привіз її милість у Стеркросс, а з ним — джентльмена з будяковим волоссям, вбраного у яскраво-зелений сурдут.

— Стівен! — вигукнула леді Поул. — Це Стівен і чародій, що мене полонив! Хутчіш, містере Сеґундусе! Зберіть усі свої сили! Тільки ви можете його зупинити! Ви маєте звільнити Стівена, як звільнили мене!

— Здолати фейрі! — вигукнув охоплений жахом м-р Сеґундус. — У жоднім разі! Ні! Я не зможу! Для цього потрібен набагато могутніший маг…

— Нісенітниця! — крикнула жінка, зиркнувши на нього блискучим поглядом. — Згадайте, що вам казав Чилдермасс. Довгі літа навчання вже підготували вас! Варто тільки спробувати!

— Але я не знаю як!.. — почав він безпомічно.

Та вже не мало значення, що саме він знав. Договоривши, леді Поул пустилася навтьоки, і м-р Сеґундус, вважаючи за обов’язок її боронити, мусив бігти за нею.

У Гертф’ю два маги відшукали «Пташину мову» — вона лежала на столі, розгорнута на сторінці з закляттям. От тільки лишалася проблема, як правильно назвати Джона Ускґласса. Норрелл згорбився над срібним тарелем, намагаючись відшукати його закляттями. Вони вже перебрали всі відомі його імена й титули, але закляття нікого не могло знайти. Вода в тарелі залишалась темна й одноманітна.

— Може, спробувати його ім’я мовою фейрі? — запропонував Стрейндж.

— Воно втрачене, — відповів Норрелл.

— А Короля Півночі ми вже пробували?

— Так.

— А.

Стрейндж трохи подумав і раптом пригадав:

— А як щодо того чудернацького назвиська, яке ви згадували? Якось так він сам себе іменував. Безіменний хто?

— Безіменний раб?

— Так. Спробуйте це.

Норрелла посіли сумніви. Але він наклав закляття й згадав при цьому безіменного раба. Тієї ж миті вигулькнув голубуватий огник. Маг продовжував, й іскорка засвідчила перебування безіменного раба в Йоркширі — майже там само, де раніше являвся Джон Ускґласс.

— Ось! — тріумфально вигукнув Стрейндж. — Тільки дарма тривожилися. Він і досі тут.

— Не думаю, що це одна й та сама особа, — засумнівався Норрелл. — Цятка має інакший вигляд.

— Містере Норрелле, благаю, не фантазуйте! Ну, а хто ж це? Скільки тих безіменних рабів може бути в Йоркширі?

Питання було слушне, і м-р Норрелл більше не протестував.

— Перейдімо ж тепер до самої магії, — сказав Стрейндж. Він узяв книжку і став декламувати закляття. Він звернувся до дерев Англії, до гір Англії, до сонячного світла, води, птаства, землі й каміння. Він звернувся до них усіх, один за одним, і попросив їх віддати себе в руки безіменного раба.

Стівен і джентльмен вийшли до мосту перед Стеркроссом.

У селі панувала тиша; майже ніде й нікого не було видно. Дівчина в ситцевій сукенці та вовняній накидці виливала молоко з дерев’яних цебер у кадіб для сиру. Доріжкою за будинком ішов чоловік у гетрах та крислатому капелюсі; поруч із ним підтюпцем біг пес. Завернувши за ріг, чоловік усміхнувся дівчині, а пес радісно загавкав. Це була проста буденна сценка, яка би в звичний день потішила Стівена, але в своїм теперішнім настрої він відчував тільки холод; і якби той чоловік раптом ударив дівчину або задушив її, дворецький анітрохи не здивувався б.

Джентльмен уже виходив