Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

…і все перемінилося. З-за хмари визирнуло сонце; його промені пробивалися крізь голі дерева; вигулькнули сотні яскравих сонячних зайчиків. Цілий світ перетворився на головоломку чи лабіринт. Він раптом став ніби втілений забобон, який забороняє наступати на краї кам’яних плит у бруківці, чи дивовижну магію під назвою Донкастерові клітинки, яку виконують на дошці, схожій на шахівницю. Раптом усе набуло значення. Стівен боявся ступити крок. А якби він так зробив і став, наприклад, у тінь або он ту латку світла, світ міг би навіки змінитись.

«Чекайте! — осяяв його дикий здогад. — Я не готовий для цього! Я нічого не обдумав. Не знаю, що робити!»

Та було пізно. Він підвів голову.

Голе гілля на тлі неба було письменами, і проти своєї волі він міг їх прочитати. Він бачив, що це питання, яке йому ставили дерева.

— Так, — відповів він їм.

Їхній вік і їхнє знання належали тепер йому.

За деревами височів укритий снігом гірський хребет, ніби лінія, прокреслена в небі. На снігу лежала його голуба тінь. Гори втілювали холод і суворість. Вони привітали Стівена та назвали його Королем, якого давно чекали. За одним Стівеновим словом вони впадуть і розчавлять всіх його ворогів. Вони поставили йому питання.

— Так, — відповів він їм.

Їхня зневага і їхня міць тепер належали йому.

Чорний ручай під містком проспівав йому своє питання.

— Так, — відповів він.

Земля сказала…

— Так, — відповів він.

Гайворони, й сороки, й білоброві дрозди, й зяблики сказали…

— Так, — відповів він.

Каміння сказало…

— Так, — відповів він. — Так. Так. Так.

Тепер уся Англія лежала в його чорній долоні. Усі англійці — в його ласці. Тепер він міг помститися за всяку образу. За кожну кривду, завдану його матері, він міг відплатити в тисячу разів сильніше. Вмить ока він міг спустошити Англію. Він міг обрушити стіни будинків на їхніх мешканців. Він міг наказати горам упасти, а долинам — стулити краї. Він міг викликати кентаврів, загасити зорі, викрасти з неба Місяць. Зараз. Зараз. Зараз.

Зараз із садиби на бліде зимове сонце вискочили леді Поул і м-р Сеґундус. Жінка обпекла джентльмена поглядом, у якому кипіла ненависть. Сердешний Сеґундус був геть безпорадним.

Джентльмен озирнувся до Стівена і щось йому проказав. Стівен його не чув: гори й дерева промовляли надто голосно. Та він відповів:

— Так.

Джентльмен весело розреготівся і здійняв руки, щоб накласти на леді Поул закляття.

Стівен заплющив очі. Він мовив слово до каміння моста.

Так, відповіло каміння. Міст здибився, наче ошаленілий кінь, і скинув джентльмена в ручай.

Стівен мовив слово до ручаю.

Так, відповів ручай. Він схопив джентльмена в залізні обійми та швидко поніс геть.

Стівен розумів, що до нього звертається леді Поул, що вона намагалася схопити його за руку; він бачив сполотніле, приголомшене обличчя м-ра Сеґундуса, бачив, як той щось говорить; та не мав часу їм відповідати. Хтозна, як довго світ коритиметься його волі? Він зістрибнув із моста й побіг понад ручаєм.

Він біг, і дерева його вітали; вони промовляли про давні союзи та нагадували йому про славу давноминулих днів. Сонячне проміння називало його Королем й раділо, стрівши його. Стівен не мав часу пояснювати їм, що він не та людина, за яку вони його мають.

Він дістався до місця, де зусібіч навколо ручаю виростали круті береги: то був глибокий яр, де видобували каміння. Навколо були розкидані великі круглі витесані брили, кожна з пів людини заввишки.

Поверхня води, де ручай тримав джентльмена, бурлила й вирувала. Стівен став навколішки на пласкому камені й схилився над потоком.

— Пробачте мені, — промовив він. — Я знаю, що ви бажали тільки добра. Я знаю.

Джентльменова срібна чуприна зміїлася у темній воді. Його обличчя жахливо спотворилось. У своїй люті та ненависті воно почало втрачати людську подобу: очі роз'їхалися врізнобіч, на шкірі проступило хутро, а між закопиленими губами — вищир.

Голос усередині Стівенової голови проказав:

— Якщо ти мене вб’єш, то ніколи не дізнаєшся свого імені!

— Я — безіменний раб, — відповів Стівен. — Ним я завжди був, і нині вдоволений ним залишитись.

Він промовив слово до жорен. Вони здійнялися високо в небо й обрушилися на джентльмена. Він промовив слово до брил і скель, і вони зробили те саме. Джентльмен був старий без ліку літ і вельми дужий. І навіть після того, як його кістки й плоть уже мали бути розтрощені, Стівен відчував, що його рештки намагаються в магічний спосіб возз’єднатись. Тому Стівен мовив слово до кам’яних рамен цієї долини і попросив їх про допомогу. Земля й скелі обрушились униз; вони нагорнули себе на жорна й брили, аж поки не утворився пагорб в один рівень із краями долини.

Багато років Стівен почував, ніби брудна сіра шибка висить поміж ним та світом; коли згасла остання іскра джентльменового життя, це скло розлетілося на друзки. Стівен якийсь час просто стояв і намагався перевести подих.

Та його союзників і слуг почав брати сумнів. Питання застигло в гір і дерев. Вони збагнули, що він не та людина, за яку вони його мали, — що він їм славний позиченою славою.

Одне за одним усі відступили. І коли відійшов останній, Стівен повалився на землю, спорожнілий та байдужий до всього.

Тим часом у Падуї Ґрейстіли вже поснідали і зібралися в маленькій вітальні на другому поверсі. Того ранку в сім’ї панував не найкращий настрій. Поміж них настала незгода. Д-р Ґрейстіл завів собі звичку курити люльку всередині будинку, проти чого вельми протестували Флора та тітонька Ґрейстіл. Тітонька намагалася з ним сперечатися, але переконати впертого д-ра Ґрейстіла їй було не під силу. Курити люльку було його улюбленим заняттям, і він вважав, що має право на одну-дві слабості, коли вже змирився з небажанням своїх родичок будь-куди подорожувати. Тітонька Ґрейстіл заперечувала, кажучи, що курити треба надворі. На що д-р Ґрейстіл відповідав, мовляв, надворі дощить, а під дощем важко курити люльку — тютюн відсиріє.

Тож він палив собі люльку, тітонька Ґрейстіл кашляла, а Флора, ладна в усьому звинувачувати себе, переводила сумний погляд з одного на іншу. Так тривало цілу годину, коли д-р Ґрейстіл раптом вигукнув у цілковитому зачудуванні:

— У мене почорніла голова! Геть чорна!

— А чого ти сподіваєшся, коли куриш? — огризнулася його сестра.

— Татку, — стурбовано відклала своє шиття Флора, — ви про що?

Д-р Ґрейстіл не зводив погляду із дзеркала — того самого дзеркала, яке загадково з’явилося у той день, коли Стрейндж відвідав Падую. Флора