Читати книгу - "Джерело"

Вайненд спокійно відповів:

— Якщо повернетеся. А зараз — геть звідси.

Працівники «Знамена» оголосили страйк.

Члени профспілки корпорації Вайненда припинили працювати. До них приєдналися чимало інших, хто не належав до профспілки. Працівники типографії залишилися на робочих місцях.

Вайненд ніколи не зважав на профспілку. Він платив більше, ніж будь-який інший видавець, і до нього не висували економічних вимог. Якщо його працівники хотіли порозважатися, слухаючи промови, він не бачив причин непокоїтися. Домінік якось спробувала попередити його:

— Ґейле, коли працівники об'єднуються заради збільшення заробітної платні, скорочення робочих годин або задля інших практичних вимог, це їхнє право. Але коли видимої мети немає, краще стеж за ними уважніше.

— Люба, скільки разів я просив тебе? Не втручайся в справи «Знамена».

Він ніколи не цікавився, хто саме належить до профспілки. Зараз він дізнався, що членів небагато — але всі вони були важливі; всі його ключові працівники входили туди, не великі керівники, а рангом нижче, майстерно підібрані, активні, маленькі, незамінні свічки запалювання: меткі репортери, журналісти загального профілю, редактори, заступники редакторів. Він переглянув записи: більшість із них узяли на роботу протягом останніх восьми років за рекомендацією Тухі.

Нечлени профспілки почали страйкувати з різних причин: деякі тому, що ненавиділи Вайненда; інші тому, що боялися залишитися осторонь і це здавалося їм легше, ніж самостійно аналізувати справу. Один боязкий, маленький чоловічок зустрів Вайненда у вестибюлі й залементував: «Ми повернемося, серденько, і все буде інакше». Дехто звільнявся, уникаючи зустрічі з Вайнендом. Інші підстраховувалися: «Містере Вайненд, я не хочу це робити, збіса не хочу, я не маю нічого спільного з профспілкою, але страйк — це страйк, і я не можу собі дозволити стати штрейкбрехером»; «Чесно, містере Вайненд, я не знаю, хто має рацію, а хто ні, й думаю, що Еллсворт Тухі провернув брудну махінацію, а Гардінґ не повинен був цього допустити, але в чому можна бути впевненим у наш час? Єдине, чого я не робитиму, — я не піду проти всіх. Ні, містере. Незалежно від того, на чиєму боці правда».

Страйкарі висунули дві вимоги: повернути чотирьох звільнених і змінити позицію «Знамена» у справі Кортландту.

Гардінґ, випусковий редактор, написав статтю, пояснюючи свою позицію; її надрукував журнал «Нові кордони»: «Я справді проігнорував наказ містера Вайненда, можливо, вчинивши безпрецедентний для випускового редактора акт. Я зробив це, цілком усвідомлюючи наслідки свого вчинку. Тухі, Ейлієн, Фалк і я хотіли врятувати „Знамено“ заради його ж персоналу, акціонерів і читачів. У нас на меті було уговтати містера Вайненда мирними засобами. Ми сподівалися, що він шляхетно поступиться, побачивши, що „Знамено“ поділяє думку більшості видань країни. Ми знаємо свавільний, непередбачуваний і неделікатний характер нашого працедавця, але ми ризикнули, жертвуючи собою заради професійного обов'язку. Визнаючи право власника диктувати політику газети у політичних, соціальних або економічних питаннях, ми вважаємо, що ця ситуація виходить за межі порядності, оскільки працедавець вимагає, щоб люди, які себе поважають, підтримували звичайного злочинця. Ми хочемо, щоб містер Вайненд зрозумів, що дні одноосібної диктатури відійшли у минуле. Ми маємо право висловлюватися у газеті, що є нашим життям. Це боротьба за свободу преси».

Містеру Гардінґу виповнилося шістдесят, він володів нерухомістю на Лонґ-Айленді та розподіляв свій вільний час між стрільбою по тарілках і відгодуванням фазанів. Його бездітна дружина входила до складу ради директорів Центру соціальних досліджень. Тухі, провідний лектор цієї установи, ввів її до Ради. Це вона написала статтю замість чоловіка.

Ейлієн і Фалк не були членами профспілки Тухі. Дочка Ейлієна, вродлива молода акторка, брала участь в усіх виставах Айка. Брат Фалка був секретарем Ланселота Клоукі.

Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті та переглядав стоси документів. У нього було чимало справ, але в його пам'яті зринала одна картинка, що він ніяк не міг її викинути з голови і яка підштовхувала його до дій, — образ хлопчини в поношеному одязі, який стоїть перед столом редактора: «Ви можете написати слово „кіт“?» — «А ви можете написати слово „антропоморфологія“?». Дві особистості ламалися і зливалися в одну, йому здавалося, що той хлопчик стоїть тут, перед його столом, очікуючи, і він навіть сказав уголос: «Забирайся геть!». А потім люто себе зупинив і подумав: «Гей, дурню, ти не зламаєшся, не зараз». Він більше не озвучував думок, але внутрішній голос тихенько продовжував нашіптувати, поки він читав, перевіряв і підписував папери: «Іди собі! У нас немає роботи для тебе». — «Я буду неподалік. Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите мені платити».

«Вони тобі платять, хіба не розумієш, маленький телепню? Вони тобі платять». Уголос він сказав телефоном: «Скажи Меннінґу, що ми повинні друкувати з матриць… Якнайшвидше пришліть коректуру… Пришліть мені сандвіч. Будь-який».

Декілька осіб залишилися з ним — старі працівники і кур'єри. Вони приходили зранку, часто з подряпинами на обличчях і слідами крові на комірцях; один прийшов, спотикаючись, із розбитою головою, довелося викликати швидку допомогу. Річ була не в мужності чи відданості; вони приходили за звичкою; вони надто довго жили з думкою, що світ завалиться, якщо вони втратять роботу в «Знамені». Старі не розуміли. Молоді не турбувалися.

Кур'єрів послали виконувати завдання репортерів. Більшість матеріалу, з яким вони повернулися, було такої якості, що Вайненд попри розпач нестямно розреготався: він іще ніколи не бачив такої пишномовності; він міг уявити гордість амбітних хлопчаків, які нарешті стали журналістами. Він не сміявся, коли статті з'являлися в «Знамені» без вичитки; редакторів бракувало.

Він намагався знайти нових людей. Пропонував неймовірні зарплатні. Але люди, які були йому необхідні, відмовлялися. Кілька осіб відгукнулися на його пропозицію, і він одразу ж про це пошкодував, одначе взяв їх на роботу. Це були люди, які по десять років не працювали у пристойних газетах і яких місяць тому він не впустив би навіть до вестибюля. Декого з них довелося викинути за два дні; інші залишилися. Більшу частину дня вони були п'яні. Ще декотрі поводилися так, наче зробили Вайнендові велику послугу. «Що, Ґейле, притиснуло тебе, старий», — сказав один і пролетів через два сходових майданчика донизу. Він зламав щиколотку і сидів на підлозі, ошелешено вирячившись на Вайненда. Інші були делікатніші;