Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 240 241 242 ... 264
Перейти на сторінку:
і його пазурі знову вчепились у Брандову голову. Птах також почав тьмяніти. Бранд простягнув руку до полум'яного нападника, але вкотре отримав відсіч, а тоді вони обидва зникли.

Коли я дістався до місця дії, там залишився тільки покинутий арбалет, який я розтоптав чоботом.

«Ні, ще не кінець, чорт забирай! Чи довго ти ще переслідуватимеш мене, брате? Як далеко я маю зайти, щоб закінчити це навік?»

Я повернувся на стежину. Зірка досі не померла, тож я мав покласти край її стражданням. Іноді я думаю, що не ту роботу обрав для себе.

7

Миска цукрової вати.

Перейшовши за кряж, я побачив долину, що лежала переді мною. Принаймні я припускав, що то була долина, бо насправді нічого не бачив під покривалом чи то хмар, чи туману, а чи смогу.

У небі один із червоних мазків поступово жовтів, а інший — зеленів. Це мене трохи збадьорило. Небеса поводилися приблизно так само, як і тоді, коли я потрапив на гребінь усього сущого навпроти Дворів Хаосу.

Я закинув мішок на спину і заходився спускатися стежкою вниз. Вітер поступово вщухав. На віддалі долинало гудіння грому всюдисущої бурі. Я питав себе, куди це зник Бранд. У мене було таке враження, що я ще не скоро знову побачу братика.

На півшляху вниз, коли туман тільки почав крастись і звиватися навколо мене, я запримітив старезне дерево, з якого вирізав для себе палку. Коли я відрізав одну із гілок, дерево раптом закричало.

— Чорт забирай! — долинуло з нього щось схоже на голос.

— Ти все відчуваєш? — запитав я. — Пробач...

— Я стільки часу витратив, вирощуючи цю гілку. А тепер ти збираєшся її спалити?

— Ні, — сказав я. — Мені потрібна палиця — попереду довгий шлях.

— Через цю долину?

— Саме так.

— Підійди-но ближче, аби я міг краще відчути твою присутність. Є в тобі якесь сяйво...

Я ступив крок уперед.

— Оберон! — вигукнуло дерево. — Я впізнаю Камінь.

— Ні, не Оберон, — заперечив я. — Його син. Я ношу Камінь за його дорученням.

— Тоді бери мою гілку, а з нею і моє благословення. Часто я прихищав твого батька у дивні дні, яких було так багато. Розумієш, саме він мене посадив.

— Справді? Татко мій багато чого робив, але я ніколи не бачив, щоби він садив дерева.

— Я — не звичайне дерево. Він посадив мене, аби позначити кордон.

— Кордон?

— Я кінець Хаосу і Порядку — залежить від того, з якого боку на мене дивитись. Я позначаю розподіл. За мною діють інші закони.

— Які саме?

— Хто знає... Я лише вежа, що росте, деревина, що відчуває. Однак ця палиця може стати тобі у пригоді. Якщо її посадити, вона здатна прорости у дивних краях. Або й ні. Хто його зна... Та все одно віднеси її, сину Оберона, туди, куди ти прямуєш. Я відчуваю, як наближається буря. Прощавай.

— Прощавай, — сказав я. — Дякую тобі.

Я повернувся і пішов стежкою назустріч туману. Доки я рухався, він усе рожевів. Згадавши дерево, я похитав головою, але палиця виявилася справді корисною упродовж наступних кількасот метрів, бо там, де я йшов, була дуже нерівна поверхня.

Згодом небо розвиднілося. Камені, застояний став, низенькі зловісні дерева, яких прикрашали моховиті канати, запах занепаду... вони гнали мене. Чорний птах спостерігав за мною з дерева.

Щойно я побачив його, він розправив крила й неквапно полетів до мене. Нещодавні події змушували остерігатися птахів, тому я відсахнувся, коли він почав колувати над головою. Але птах просто приземлився на дорогу переді мною і, схиливши голову набік, заходився пильно вдивлятись у мене своїм лівим оком.

— Так, — оголосила істота. — Ти — саме той.

— Той — це який? — запитав я.

— Той, за ким я летітиму. Корвіне, ти ж не заперечуватимеш, якщо за тобою летітиме вісник нещасть? — він захихотів і дивакувато затанцював.

— Відверто кажучи, я не уявляю, як можу тобі завадити. Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я чекав на тебе від початку Часів, Корвіне.

— Певно, уже трохи зморився?

— Тут це не тривало аж так довго. Час — це те, що з ним робиш ти.

Рушивши далі, я просто обійшов птаха. За мить він прошмигнув поруч і всівся на камені праворуч край дороги.

— Мене звуть Гуґі[111], — каркнув птах. — А ти, як бачу, прихопив із собою шматочок старого Іґґа[112].

— Іґґа?

— Нудного старого дерева, що чекає на вході в ці землі й не дає нікому відпочити на своїх гілках. Закладаюся, він верещав, коли ти вирізав цю палку.

Гуґі розреготався.

— Він прийняв це з гідністю.

— Не сумніваюся. Та й, зрештою, він мав не дуже багатий вибір. Щоправда, й користі тобі від нього було мало.

— Та ні, користі якраз досить, — гарикнув я, замахнувшись палицею в бік птаха.

Той відлетів геть.

— Агов! Це не смішно!

Я зареготав.

— А я гадаю, навпаки.

Тоді я рушив далі.

Доволі довго брів якоюсь болотяною місциною. Іноді випадковий порив вітру розганяв туман навколо. Тоді я прискорювався, аби туман не поховав усе знову. Вряди-годи мені здавалося, що я чую обривки якоїсь повільної, дещо величавої музики, яка виконувалась на сталевих струнах, але не міг сказати, звідки вона линула...

Я йшов далі, аж доки хтось, ліворуч од мене, не гукнув:

— Чужинцю! Спинися й подивися на мене!

Насторожений, я застиг, та нічого в біса не міг розгледіти.

— Здоров, — сказав я. — Де ти?

Тієї ж миті туман розійшовся, і я запримітив величезну голову, очі якої були на рівні з моїми. Вони належали чомусь, що по плечі, схоже, було занурене в трясовину. Голова була лисою, а біла, наче молоко, шкіра мала кам'янисту структуру. Через контраст очі видавалися темнішими, ніж були насправді.

— Я бачу тебе, — сказав я. — Ти трохи застряг. Можеш звільнити руки?

— Тільки якщо дуже сильно напружуся, — прозвучала відповідь.

— Ну, давай я пошукаю щось міцне, аби ти міг учепитися. У тебе там має бути хороша досяжність.

— Не варто — у цьому нема ніякої потреби.

— Ти що, не хочеш вибратись? Я думав, ти покликав мене саме тому.

— Ні! Я просто хотів, щоб

1 ... 240 241 242 ... 264
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"