Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я дістався до місця дії, там залишився тільки покинутий арбалет, який я розтоптав чоботом.
«Ні, ще не кінець, чорт забирай! Чи довго ти ще переслідуватимеш мене, брате? Як далеко я маю зайти, щоб закінчити це навік?»
Я повернувся на стежину. Зірка досі не померла, тож я мав покласти край її стражданням. Іноді я думаю, що не ту роботу обрав для себе.
7
Миска цукрової вати.
Перейшовши за кряж, я побачив долину, що лежала переді мною. Принаймні я припускав, що то була долина, бо насправді нічого не бачив під покривалом чи то хмар, чи туману, а чи смогу.
У небі один із червоних мазків поступово жовтів, а інший — зеленів. Це мене трохи збадьорило. Небеса поводилися приблизно так само, як і тоді, коли я потрапив на гребінь усього сущого навпроти Дворів Хаосу.
Я закинув мішок на спину і заходився спускатися стежкою вниз. Вітер поступово вщухав. На віддалі долинало гудіння грому всюдисущої бурі. Я питав себе, куди це зник Бранд. У мене було таке враження, що я ще не скоро знову побачу братика.
На півшляху вниз, коли туман тільки почав крастись і звиватися навколо мене, я запримітив старезне дерево, з якого вирізав для себе палку. Коли я відрізав одну із гілок, дерево раптом закричало.
— Чорт забирай! — долинуло з нього щось схоже на голос.
— Ти все відчуваєш? — запитав я. — Пробач...
— Я стільки часу витратив, вирощуючи цю гілку. А тепер ти збираєшся її спалити?
— Ні, — сказав я. — Мені потрібна палиця — попереду довгий шлях.
— Через цю долину?
— Саме так.
— Підійди-но ближче, аби я міг краще відчути твою присутність. Є в тобі якесь сяйво...
Я ступив крок уперед.
— Оберон! — вигукнуло дерево. — Я впізнаю Камінь.
— Ні, не Оберон, — заперечив я. — Його син. Я ношу Камінь за його дорученням.
— Тоді бери мою гілку, а з нею і моє благословення. Часто я прихищав твого батька у дивні дні, яких було так багато. Розумієш, саме він мене посадив.
— Справді? Татко мій багато чого робив, але я ніколи не бачив, щоби він садив дерева.
— Я — не звичайне дерево. Він посадив мене, аби позначити кордон.
— Кордон?
— Я кінець Хаосу і Порядку — залежить від того, з якого боку на мене дивитись. Я позначаю розподіл. За мною діють інші закони.
— Які саме?
— Хто знає... Я лише вежа, що росте, деревина, що відчуває. Однак ця палиця може стати тобі у пригоді. Якщо її посадити, вона здатна прорости у дивних краях. Або й ні. Хто його зна... Та все одно віднеси її, сину Оберона, туди, куди ти прямуєш. Я відчуваю, як наближається буря. Прощавай.
— Прощавай, — сказав я. — Дякую тобі.
Я повернувся і пішов стежкою назустріч туману. Доки я рухався, він усе рожевів. Згадавши дерево, я похитав головою, але палиця виявилася справді корисною упродовж наступних кількасот метрів, бо там, де я йшов, була дуже нерівна поверхня.
Згодом небо розвиднілося. Камені, застояний став, низенькі зловісні дерева, яких прикрашали моховиті канати, запах занепаду... вони гнали мене. Чорний птах спостерігав за мною з дерева.
Щойно я побачив його, він розправив крила й неквапно полетів до мене. Нещодавні події змушували остерігатися птахів, тому я відсахнувся, коли він почав колувати над головою. Але птах просто приземлився на дорогу переді мною і, схиливши голову набік, заходився пильно вдивлятись у мене своїм лівим оком.
— Так, — оголосила істота. — Ти — саме той.
— Той — це який? — запитав я.
— Той, за ким я летітиму. Корвіне, ти ж не заперечуватимеш, якщо за тобою летітиме вісник нещасть? — він захихотів і дивакувато затанцював.
— Відверто кажучи, я не уявляю, як можу тобі завадити. Звідки ти знаєш моє ім'я?
— Я чекав на тебе від початку Часів, Корвіне.
— Певно, уже трохи зморився?
— Тут це не тривало аж так довго. Час — це те, що з ним робиш ти.
Рушивши далі, я просто обійшов птаха. За мить він прошмигнув поруч і всівся на камені праворуч край дороги.
— Мене звуть Гуґі[111], — каркнув птах. — А ти, як бачу, прихопив із собою шматочок старого Іґґа[112].
— Іґґа?
— Нудного старого дерева, що чекає на вході в ці землі й не дає нікому відпочити на своїх гілках. Закладаюся, він верещав, коли ти вирізав цю палку.
Гуґі розреготався.
— Він прийняв це з гідністю.
— Не сумніваюся. Та й, зрештою, він мав не дуже багатий вибір. Щоправда, й користі тобі від нього було мало.
— Та ні, користі якраз досить, — гарикнув я, замахнувшись палицею в бік птаха.
Той відлетів геть.
— Агов! Це не смішно!
Я зареготав.
— А я гадаю, навпаки.
Тоді я рушив далі.
Доволі довго брів якоюсь болотяною місциною. Іноді випадковий порив вітру розганяв туман навколо. Тоді я прискорювався, аби туман не поховав усе знову. Вряди-годи мені здавалося, що я чую обривки якоїсь повільної, дещо величавої музики, яка виконувалась на сталевих струнах, але не міг сказати, звідки вона линула...
Я йшов далі, аж доки хтось, ліворуч од мене, не гукнув:
— Чужинцю! Спинися й подивися на мене!
Насторожений, я застиг, та нічого в біса не міг розгледіти.
— Здоров, — сказав я. — Де ти?
Тієї ж миті туман розійшовся, і я запримітив величезну голову, очі якої були на рівні з моїми. Вони належали чомусь, що по плечі, схоже, було занурене в трясовину. Голова була лисою, а біла, наче молоко, шкіра мала кам'янисту структуру. Через контраст очі видавалися темнішими, ніж були насправді.
— Я бачу тебе, — сказав я. — Ти трохи застряг. Можеш звільнити руки?
— Тільки якщо дуже сильно напружуся, — прозвучала відповідь.
— Ну, давай я пошукаю щось міцне, аби ти міг учепитися. У тебе там має бути хороша досяжність.
— Не варто — у цьому нема ніякої потреби.
— Ти що, не хочеш вибратись? Я думав, ти покликав мене саме тому.
— Ні! Я просто хотів, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.