Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 241 242 243 ... 264
Перейти на сторінку:
ти мене побачив.

Підійшовши ближче, я взявся вдивлятися, бо туман знову почав застилати все навколо.

— Ну добре! Я тебе вже побачив.

— Розумієш, у якому я становищі?

— Не зовсім, бо ти ні сам собі не допомагаєш, ані прийняти допомоги не хочеш.

— Що ж доброго буде, якщо я звільнюся?

— Це твоє запитання. Ти на нього і відповідай.

Я повернувся, щоб піти геть.

— Зачекай! Куди ти прямуєш?

— На схід, щоб виступити в одному мораліте.

Тоді з туману вилетів Гуґі й умостився на маківку голови. Він дзьобнув її і розреготався.

— Не марнуй свого часу, Корвіне. Тут нема чого ловити, — порадив Гуґі.

Гігантські губи прошепотіли моє ім'я.

— Це справді він?

— Так, це він, — відповів крук.

— Послухай, Корвіне, — промовив засмоктаний у трясовину гігант. — Ти маєш намір спробувати зупинити Хаос, чи не так?

— Так.

— Не роби цього. Воно того не варте. Я хочу, щоб усе закінчилося. Хочу звільнитися з цього становища.

— Я вже пропонував тобі допомогу. Ти не схотів її.

— Не таке звільнення мені потрібне. Бажаю закінчення всіх діянь.

— Цього легко досягти, — сказав я. — Опусти голову і глибоко вдихни.

— Я хочу не лише свого знищення, а й завершення всієї безглуздої гри.

— Певен, є люди, які хотіли б прийняти власне рішення щодо цього питання.

— Давай покінчимо і з ними теж. Настане час, коли вони опиняться в моєму становищі й відчують те саме.

— Тоді перед ними постане такий же вибір. Бувай.

Я пішов геть.

— Ти також пізнаєш усе це! — крикнула голова мені навздогін.

Не встиг я зробити кількох кроків, як Гуґі завис наді мною, а відтак опустився на палицю.

— Приємно посидіти на гілці старого Іґґа, коли він не може... Ой-йой!

Здійнявшись у повітря, Гуґі закружляв.

— Він обпік мені лапи! Як це йому вдалося?

Я зареготав.

— Хто знає...

Крук ще трохи покружляв, а тоді умостився на моєму правому плечі.

— Ти не проти, якщо я тут відпочину?

— Давай!

— Дякую.

Птах умостився.

— Якщо хочеш знати, у тої голови давно не всі вдома.

Я знизав плечима, і птах розправив крила для балансу.

— Він справді щось намацує, — продовжив Гуґі, — але неправильно міркує, покладаючи відповідальність за своє становище на весь світ.

— Нічого подібного. Він навіть не намацує опори, аби вилізти з багна.

— Я кажу про філософський вимір.

— А, ти про це багно. Кепсько.

— Проблема лежить у царині еґо, в його пов'язаності зі світом, з одного боку, й Абсолютом — з іншого.

— Он як?

— Так. Розумієш, вилупившись, ми пливемо поверхнею подій. Іноді нам здається, буцімто ми здатні впливати на їхній перебіг, і це пробуджує у нас прагнення. То велика помилка, бо прагнення породжують бажання та створюють хибне еґо, тоді як ми мали б втішатися самим тільки існуванням. Усе це примножує і прагнення, і бажання: як наслідок — ти уже в пастці.

— У багні?

— Можна і так сказати. Треба чітко налаштуватися на споглядання Абсолюту й навчитися ігнорувати міражі, ілюзії та несправжнє відчуття ідентичності, що перетворює нас на самотні острови свідомості.

— Колись я теж мав несправжню ідентичність. Вона дуже допомогла мені стати тим абсолютом, яким я є нині.

— Ні, ти також фальшивка.

— Тоді той я, що буде завтра, подякує теперішньому мені, як зараз я дякую прийдешньому Корвінові.

— Ти дещо пропускаєш. Майбутній ти буде також фальшивкою.

— Чому?

— Бо і його переповнюватимуть бажання й прагнення, що лише віддаляють від Абсолюту тебе.

— А що в цьому поганого?

— Ти зостаєшся на самоті у світі чужинців, світі феноменів.

— Мені подобається бути на самоті. Я собі вельми до вподоби. І феномени мені подобаються.

— Однак Абсолют завше буде там, і він кликатиме тебе, не залишаючи у спокої.

— Гаразд, виходить, нема потреби поспішати. Але я розумію, про що ти. Він набуває форми ідеалу. У кожного їх кілька. Якщо ти хочеш сказати, що я маю прагнути до них, то я згоден.

— Ні, вони — лише викривлення Абсолюту, а те, про що ти кажеш, є тільки додатковими прагненнями.

— Звісно.

— Бачу, тобі ще багато чому треба навчитися.

— Якщо ти про мій вульгарний інстинкт самозбереження, то облиш це.

Дорога повела вгору, і ми ступили на пласку місцину, що була неначе вистелена кам'яними плитами, припорошеними піском. Я йшов уперед, а гучність музики все зростала. Зрештою, крізь туман я помітив, як повільно та ритмічно рухаються нечіткі силуети. Мені знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що вони танцюють під музику.

Я продовжував іти, аж поки не роздивився постатей — це були приємні, вишукано вбрані люди, які рухалися в ритмі мелодії невидимих музикантів. Вони кружляли в складному й красивому танці. Я спинився, аби помилуватись.

— І з якої нагоди, — запитав я у Гуґі, — вечірка відбувається тут, посеред небуття?

— Вони танцюють, — відповів крук, — святкуючи твій прохід. То не смертні, а духи Часу. Вони розпочали це дурне дійство, щойно ти зайшов у долину.

— Духи?

— Так. Дивися.

Крук злетів з мого плеча, піднявся над танцюристами і покакав. Випорожнення пролетіли крізь кількох танцюристів, неначе ті були голограмами, а не впали на парчевий рукав чи шовкову спідницю. І жодна з усміхнених постатей не втратила ритму. Тоді Гуґі кілька разів каркнув і повернувся до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — зауважив я. — Гарна ж вистава...

— Декадентство, — відмахнувся він. — І навряд чи тебе потішить, що вони передбачають твою поразку. Вони б хотіли перейти до апофеозу святкування, перш ніж вар'єте зачинять.

Та я все ж трохи постояв і помилувався, обіпершись на костур та відпочиваючи. Фігури, що їх виконували танцюристи, змінювались, аж доки одна із жінок — красуня з каштановим волоссям — опинилася біля мене. До того ніхто з танцюристів не підводив на мене погляду, наче я й не існував. Але ця жінка бездоганно вивіреним жестом кинула правою рукою щось таке, що впало мені до ніг.

Нахилившись, я зауважив, що це — дещо цікаве. Я тримав у руках срібну троянду — свій символ. Випроставшись, я причепив її до коміра плаща. Гуґі відвів погляд і промовчав. Я не мав капелюха, який

1 ... 241 242 243 ... 264
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"