Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Брате, та дівка... вона, — він збивається з думки, і мене злегка дивує замішання на обличчі брата.

Можливо, це послаблює хватку, а може те, що відчуваю запах зграї Рената? Відпускаю друга, він виривається, але не біжить слідом за дівчатами. Сидить на підлозі, зігнувши коліна і закривши обличчя руками. Не зрозуміло, що він відчуває зараз, але, найімовірніше, щось дуже сильне.

— Білий, — відвертає на себе увагу його дід.

Начебто він злий, на онука дивиться з явним презирством. Врізати б йому добряче, руки так і сверблять.

— Що тут відбувається? Ти посмів його зачепити? Через суку? — фиркає цей мужик.

Ні, врізати йому точно треба. Ніхто крім мене не сміє обзивати її, вона моя... іграшка.

— А як же ваша братська любов, пам'ятається, ти ще недавно збирався забрати до себе в зграю цього слабака. Так забирай! Що, вже не хочеш? — зазвичай дід спокійний, але зараз явно щось йде не по його плану.

Різко підійшов до онука і, схопивши його, жбурнув через усю кімнату. Брат навіть не чинив опору, здається, у нього сьогодні день польотів, усі його жбурляють, як ляльку. Він навіть не встає, тільки сів, обтрусившись.

— Досить, — перехоплюю його діда за руку, бо він знову захотів його жбурнути.

Уперше бачу, як у цієї людини червоніють очі, показуючи, що вона розлючена. Зазвичай настільки спокійний, нейтральний. Усе-таки цей гад збирався використовувати Дарину і брата, як собак для парування. Ось же... селекціонер.

Врізати я йому не встиг, брат різко піднявся.

— Я йду, — каже він дивним тоном.

— Так, тепер нам тут робити точно нічого. Ходімо, — повертається до виходу чоловік.

— Я йду зі зграї, з мене досить.

Брат підіймає очі на діда і каже це серйозно. Чому не можу повірити в те, що почув, і не я один.

— Серйозно? Ти вирішив піти зараз? — сміється чоловік.

Брат мовчить, робить кілька кроків до діда і зупиняється за кілька кроків.

— А як же твоя мати, ти ж знаєш, що з нею буде? — яка підла і неприкрита погроза, не очікував від старого гада такого.

— Нічого з нею не буде, ти не посмієш її зачепити, — відповідає спокійно кучерявий.

— З чого ти взяв? — чомусь ця розмова нагадує гру двох маніпуляторів.

— Батько тобі не дозволить, тим паче не пробачить, хоч як би ти прикидався, його думка для тебе важлива.

— Молодший, — гарчить Ренат, роблячи крок до нього.

— Не називай мене так!с Мені набридло бути твоїм рабом, твоєю тінню, всього лиш твоїм «молодшим»! — каже похмуро, дивлячись в очі свого родича.

— Ти... На коліна! — кричить старий, ніби не розуміючи, що насправді вже програв.

Кучерявий не ворушиться, певно, він був упевнений, що нічого не трапиться. От не знаю: привітати його з тим, що він вільний, чи переживати через те, що тепер правила про територію йому байдуже?

— Молодший, на коліна! — кричить чоловік, явно намагаючись використати волю.

— Що тут відбувається? — запитує Михайло, розштовхуючи зграю Рената, що стоїть у дверях.

— Кучерявий тепер вільний, — відповідаю йому, бо ті двоє поглядами грають. 

— Це багато що змінить, — каже за мить чоловік.

За його спиною стоїть Марго, явно шукає поглядом Дарину.

— Ми йдемо, — кажу їм.

— А де...

— Йдемо, — кажу їм знову твердіше, роблячи кілька кроків до дверей і, не повертаючись, запитую, — брат?

— Ти йдеш до нього в зграю? Зовсім здурів,  чи що? Через дівку? Так вона тепер марна! Просто сопливе дівчисько не варте імені власного діда.

От даремно він це сказав, я ж не збирався його чіпати. Повертаюся, щоб дати йому по пиці, але Михайло не дає.

— Ренате, ображати пару перевертня, тим паче альфи, тим паче при ньому, найдурніша річ, яку ти можеш собі дозволити зараз.

— Кучерявий?

Брат, нарешті, відвертається від діда і трохи здивовано дивиться на мене. Що, думає я через Дарину буду його ненавидіти? Те, що ми пережили, Ен і все інше значить для мене більше, ніж зв'язування з тим бегемотиком. Навіть якщо іноді хочеться розірвати його через ревнощі. Я ніколи не зроблю цього, більше жодна людина, що мені дорога, не постраждає через звіра. Особливо через це безглузде зв'язування.

— Ходімо, — кажу йому знову і повертаюся до дверей.

Зграя Рената розступається, за мною коридором іде Марго, далі Михайло і в кінці кучерявий. Виходимо на вулицю, відчуваю тут легкий слід запаху Дарини та її сестриці. Уже пішли. Повертаюся до решти та киваю, щоб шли до печери. Спускаємося нею в тиші, кожен думаючи про своє.

— Брате, — чую, коли виходимо на світло, — ти впевнений?

— Звісно, перекантуєшся в мене, ми ж друзі, — усміхаюся йому.

— А де машина? — ставить резонне запитання Марго, і всі тільки тепер це помічають.