Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Хлопці не послухалися мого наказу? Кирилу стало гірше? Чи вся справа в цій дивній дівчині? Даремно я їх відпустив, дуже навіть даремно.

— І що нам тепер робити? — злегка розгублено озирнулася на всі боки жінка.

***

— Усе! Стоп! Стоп! Досить! Таксі! Я візьму таксі! — кричить Марго, і лише тоді я зупиняюся.

Від різкої зупинки вона хитнулася вперед у мене за спиною і ледь не звалилася в найближчий замет. Забила руками по плечах, щоб її відпустив — ну я так і зробив, опустив її вже в інший замет. Смачно грякнувшись в сніг, жінка нарешті вгамувала свій запал. Кучерявий пригальмував за метр від мене й опустив Михайла на землю.

— Дорогий, він моєї смерті хоче! — кричить, кидаючись на шию чоловікові, ця страшна жінка.

Кілька разів, поки її ніс, мало не задушила, навіть подряпини залишила від своїх пазурів. Вони, звісно, майже одразу зажили, але факт залишається фактом: так невчасно програти в "ножиці — папір — камінь" було помилкою.

— Ну, ти перебільшуєш, — кашляє Михайло, обіймаючи дружину.

Помирилися вже, чи що? Ну й добре, коли вони сваряться, дістається всім довкола, прямо як коли це роблю я й одна набридлива особа.

— Нічого я не перебільшую! Я так більше не витримаю! — волає ця моторошна жінка і знімає свою сумочку з плеча.

Як вона взагалі примудрилася її не загубити, не розумію.

— Дорогенька, — намагається її напоумити чоловік.

— Усе, мережа ловить! До траси нас відведіть, ми таксі викличемо. Таким способом пересуваються виключно божевільні! — пихкає жінка, розмахуючи телефоном.

— Гаразд, — не приховую посмішки, намагаюся взяти її назад, щоб донести.

— Ні, я сама! — шарахається як від чуми та сама йде, щоправда, не в той бік.

А Дарина не скаржилася коли я її ніс. Чорт, я знову! Відводимо їх до траси, чекаємо, коли під'їде таксі, лише після з полегшенням зітхаємо.

— Наввипередки? — пропонує кучерявий.

Переміг, звісно ж, я, хоча хитрий кучерявий намагався обігнати наприкінці. До міста такий довгий марш, що навіть перевертні втомляться. Біля вивіски міста зупиняємося і далі йдемо вже спокійно, як люди. Щоправда, брат виглядає дивно й безглуздо для такої холодної зими: без куртки та в порваному одязі.

— Що робитимеш далі, зі своєю свободою? — усміхаюся, до кінця не вірячи, що це сталося.

— Не знаю, я завжди мріяв побачити світ, правда я тепер без грошей діда, не знаю, чи вийде, — сміється безтурботно кучерявий.

Так приємно просто розмовляти, можна уявити, що між нами нічого не стоїть. Тільки звір у грудях гидко шкребеться. Що йому весь час кортить? Переживає, що веду його на свою територію, чи через те, що веду його до неї? Та скільки можна про неї думати?! Набридло!

— Ми з тіткою і дядьком весь час їздили на свята за кордон, було класно, — посміхаюся, згадуючи про рідних.

— Так, із рідними класно. Ти рідко про них говориш, чому?

— Вони всі мертві, ти ж знаєш, — йдемо тротуаром повз автовокзал і заправку, де я раніше проводив дуже багато часу.

— Але це не означає, що не треба згадувати про них, пам'ятати їх, — кучерявий знову на позитиві, дивовижне видовище.

Здається, востаннє він був таким дуже давно, наче в іншому житті.

— Ти просто не втрачав нікого з близьких, не знаєш, що таке відчувати біль у серці від найменшого спогаду про людину, яку любив. Не знаєш, як це зрозуміти, що більше ніколи не побачиш того, хто тобі дорогий і ...

Кучерявий добряче відвернув увагу своєю балаканиною, я навіть не помітив, як звернув на дорогу в центр міста.

— Придушу власними руками, — гарчу, стискаючи руки в кулаки.

— Придушити власними руками? А ти часом не маніяк-душитель? — з усмішкою цікавиться кучерявий.

Розсіяно переводжу погляд на кучерявого, що мені з ним робити? З центру відчуваю до болю і лайки знайомий запах, він свіжий, тож моя вагома у всіх сенсах проблема там, а не вдома, як я розраховував. Чим узагалі Діма думав, залишаючи її саму? І Іван теж, забув, чи що, про маніяка, що на неї напав? Хочеться кинутися і притягти її назад до себе в кімнату і тримати на повідцю, щоб дурнею не страждала.

— Ти відчув її, адже так? — кривиться кучерявий, я знаю його посмішку і те, що він намагається зобразити, на неї якось мало схоже.

— Так, — не брешу йому, зупиняюся на місці.

— А та дівка, хто вона? — раптом цікавиться він.

— Ти про ту, що тебе жбурнула? Сестра їх двоюрідна, а що? — ось якесь дивне і несподіване запитання. Чи то мені просто не до нього і його питань?

Сестриця Лютих звісно, жбурнула брата об стінку, але ніколи б не подумав, що таке може зацікавити цього коротуна. Зовні цілком нічого так, вона вочевидь знає, що таке косметика, та й фігурку має непогану, на відміну від декого з бісячим характером. Серйозно, коли я перестану про неї думати, а?! Злюся на себе і пізно помічаю легкий ступор кучерявого.

— Двоюрідна? Думаєш, у дитинстві вони були дуже схожі? — ставить дивні запитання брат.