Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Він нізащо мене не відпустить — як не випускає ніколи й нічого.

— А ти й не питатимеш, — прошепотіла Шаллан. — Балат збирається втекти до Геларана, який має могутніх друзів. Він Сколкозбройний і захистить вас обох.

— Нам до нього не дістатися, — заперечила жінка. — А коли й так, то чого б це Геларанові брати нас під крило? Ми ж голота.

— Бо Геларан — хороша людина.

Маліз крутнулася в кріслі, відвертаючись від Шаллан, яка так само надавала їй допомогу. Жінка скімлила, коли падчерка накладала пов’язку на зламану руку, але на запитання не відповідала. А зрештою, коли Шаллан зібрала закривавлене ганчір’я, яке мала викинути, мачуха прошепотіла:

— Якщо ми з Балатом поїдемо, кого він стане ненавидіти? Кого він битиме? Може, нарешті тебе? Ту, хто справді на це заслуговує?

— Можливо, — шепнула дівчина й пішла.

По каменю за Каладіновою «кліткою» зачовгали кроки — хтось із тюремників знову перевіряв, як там в’язень. Але той, так само лежачи на нарах, навіть не ворухнувся й не розплющив очей.

Щоб не підпускати темряву, він почав будувати плани на майбутнє: що зробить, якщо його звільнять? «Не “якщо”, а “коли”», — силоміць налаштовував себе Каладін. Не те щоб він не довіряв Далінарові — але внутрішній голос… внутрішній голос зраджував його, нашіптуючи різні намови.

І перекручував факти. Бо у своєму нинішньому стані Каладін був ладен повірити, що Далінар — брехун, який насправді хоче, щоб капітан так і гнив у в’язниці. Адже з нього, зрештою, жахливий охоронець, який так і не зміг зарадити таємничому зворотному відліку, що з’являвся на стінах, а також не зумів спинити Вбивцю в білому.

Під наклепницькі нашіптування внутрішнього голосу Каладін був ладен повірити, ніби Четвертий міст лише зрадів, що здихався його: мостонавідники, мовляв, погодилися стати охоронцями лише для годиться — щоб зробити командирові приємне — а самі потайки хочуть жити далі й насолоджуватися життям, котре той тільки псує.

Такі намови мали б здатися йому сміховинними — але не здавалися.

Клац!

Каладін, насторожившись, миттю розплющив очі. По нього що, прийшли? І зараз поведуть на страту? Адже так хотів король? Він зірвався на ноги й став у бойову стійку, приготувавшись метнути, мов диском, порожньою мискою з-під обіду.

Наглядач, який стояв одразу за дверима камери, сахнувся і вирячив очі.

— Побий тебе буря, чоловіче! Я гадав, ти спиш, — забелькотів тюремник. — Що ж, ти своє відсидів — король сьогодні підписав помилування. Тебе навіть не позбавили звання чи посади. — Потираючи підборіддя, він відчинив двері. — А ти, певне, щасливчик.

«Щасливчик». Про нього завше таке говорили. Хай там як, а перспектива вийти на волю таки розігнала внутрішню темряву, й Каладін сторожко попрямував до дверей і переступив поріг. А наглядач — світлоокий невисокого дану — позадкував від в’язня, зауваживши:

— А ти не з довірливих, еге ж? Для охоронця це, мабуть, добре.

І жестом запросив Каладіна пройти на вихід першим.

Але той не квапився рушати з місця.

Тож тюремник зрештою зітхнув — гаразд, мовляв, нехай буде по-твоєму — і вийшов із блока в загальний коридор попереду звільненого.

А Каладін подався за ним, із кожним кроком відчуваючи, як повертається назад у часі на день-другий. Темрява залишається під замком. Він не раб, а солдат. Капітан Каладін. Він витримав цих… скільки? Два, три тижні? Це коротке ув’язнення.

Тепер він вільний, і може знову зажити життям охоронця. Але одне… одне таки змінилося.

«Більше я такого нізащо не потерплю — ніколи й ні від кого». Хоч короля, хоч генерала, хоч «ясновельможності», хоч «світлості».

Ліпше смерть.

Проминаючи вікно з підвітряного боку, Каладін зупинився і вдихнув прохолодне, свіже та запашне відкрите повітря. Вікно виходило на табір, але той приземлений, буденний краєвид здавався капітанові величним. Легкий вітерець скуйовдив йому волосся, і він, дозволивши собі всміхнутися, провів рукою по підборіддю. Кількатижнева щетина. Треба буде, щоб Скеля його поголив.

— Ось, його звільнено, — промовив тюремник. — То що, Ваша Високосте, — може, нарешті покінчимо з цим балаганом?

«Ваша Високосте»? Каладін обернувся вглиб коридору, де його конвоїр зупинився біля іншої камери: та була просторіша й виходила безпосередньо в коридор, тимчасом як самого капітана тримали ген у надрах темниці, далеко від вікон.

Провернувши ключа в замку дерев’яних дверей, наглядач відчинив їх — і звідти з’явився Адолін Холін у простому облипчастому однострої. Його обличчя також заросло кількатижневою щетиною, але білявою (нехай і припорошеною чорним). Князівський синок зробив глибокий вдих, а відтак обернувся до Каладіна й кивнув.

— Вас кинули за ґрати? — отетерів капітан. — Та як же це?.. За що?..

Адолін розвернувся до тюремника.

— Мій наказ виконано?

— Ваша Ясновельможносте, вони чекають у приміщенні одразу за цим, — відрапортував наглядач, на позір нервуючись.

Княжич кивнув і рушив у той бік.

А Каладін підійшов до тюремника й, узявши того за плече, запитав:

— Що тут коїться? Король запроторив до в’язниці Далінарового наступника?

— Його Величність тут ні до чого, — відказав наглядач. — Це все ясновельможний Адолін: мовляв, не вийде з тої камери, доки тебе не випустять. Ми й так, і сяк — але ж він княжого роду. То де вже нам у бурі вказувати, що йому робити? Нам його навіть вигнати зась. Тож він замкнувся в камері, а ми не мали вибору, окрім як змиритися.

От тобі й маєш! Каладін кинув погляд на княжича, який повільно йшов коридором, на позір почуваючись куди ліпше, ніж сам капітан. Він вочевидь кілька разів приймав ванну, а його камера була набагато більша й по-своєму затишніша, ніж Каладінова.

Але ж камера — це все одно камера.

«Ось що за шум я чув того дня, на початку ув’язнення, — збагнув капітан. — То Адолін зайшов до “одиночки” й зачинився».

Каладін підбіг до княжича.

— Поясніть…

— Мені здалося неправильним, що тебе сюди запроторили, — відповів той, не дивлячись на співрозмовника.

— Я ж позбавив вас шансу зітнутися із Садеасом.

— Якби не ти, мене б скалічили або вбили, — відказав Адолін, — і мій поєдинок проти Садеаса все одно не відбувся б. — Княжич зупинився й глянув на капітана. — А до того ж ти врятував Ренаріна.

— Така в мене робота, — заперечив Каладін.

— Тоді нам би підвищити тобі платню, мостонавідничку, — промовив княжич. — Бо я навряд чи зустрічав іншу людину, яка зіскочила б, у чому була, на арену, де б’ються шестеро Сколкозбройних.

Каладін насупився.

— Стривайте-но — а чим це від вас пахне? Парфумами? У в’язниці?

— Невже я мав перетворитися на варвара тільки тому, що потрапив за ґрати?

— Буря забирай! А ви зманіжений, — зауважив Каладін, усміхаючись.

— Не зманіжений, а витончений, нахабний селюче, — парирував Адолін. А відтак і сам усміхнувся. — Зате нехай стане