Читати книгу - "Шантарам"

— А що робити з нею?

— Ти мав рацію,— відповів я спокійно.— 3 нею покінчено. Це труп. Мені треба було послухатися тебе і не ходити сюди. Просто... я хотів переконатися.

Я накрив долонею його пістолет. Раджан пригнувся, чекаючи пострілу. Його брат, зойкаючи від болю, почав відповзати від нас. Я поволі опустив руку Дідьє, аж пістолет вперся дулом в підлогу. Раджан зустрівся зі мною поглядом. У його очах було здивування, страх змінився полегшенням. Подивившись на мене ще якусь хвилю, він пошкандибав до свого брата.

Я обернувся і, пройшовши потайним коридором, вийшов до обвуглених сходів. Дідьє простував за мною.

— З мене пляшка, Дідьє,— всміхнувсь я.

— Само собою,— відгукнувся він, і тут сходинки провалилися під нами, і ми полетіли на перший поверх.

Задихаючись і кашляючи в хмарі пилу та згари, я виліз із-під Дідьє і сів, притулившись спиною до стіни. Шия задерев’яніла й не оберталася, та й сухожилля було розтягнуте на руці. Все інше було наче ціле. Дідьє, що приземлився на мене, стогнав і глухо бурчав.

— Непогано політали,— сказав я.— В тебе все гаразд?

— Тепер я вже точно повернуся і застрелю її,— пробурмотів він.

Сміючись і накульгуючи, ми вибралися з руїн Палацу і ще довго не могли заспокоїтися, відмиваючись у ванній Дідьє і заліковуючи рани. Дідьє дав мені чисту сорочку і штани. У його гардеробі була сила-силенна модного і яскравого шмаття, що було дивно мені, адже він щовечора сидів у «Леопольді» в брудному і пожмаканому одязі. Він пояснив, що цей одяг був здебільшого залишений його коханцями, які так і не спромоглися забрати його. Я відразу пригадав, як Карла давала мені костюм свого колишнього коханця. Ми повернулися в «Леопольд», замовили попоїсти і випити. Дідьє розповідав про свої останні романтичні пригоди. В цей час у дверях ресторану з’явився Вікрам. Він побачив мене і відкрив обійми.

— Ліне!

— Вікраме!

Я підвівся, він налетів на мене й обняв. Тримаючи за плечі, він окинув мене критичним поглядом і спохмурнів, побачивши мою понівечену фізіономію.

— Ого! Хто тебе так обробив, старий? — запитав він. На нім був, як завжди, чорний костюм у ковбойському стилі, хоч і набагато скромніший, ніж раніше. Тут вочевидь попрацювала Летті, і результати виглядали дуже непогано, але я з задоволенням помітив, що капелюх, як і раніше, висить на шнурку в нього за спиною.

— Бачив би ти їх! — відгукнувсь я, кинувши погляд на Дідьє.

— Чому ж ти не повідомив мені, що повернувся?

— Я приїхав тільки сьогодні й повинен був залагодити деякі формальності. А як Летті?

— Квітне, яар,— життєрадісно відгукнувся він, сідаючи за наш столик.— Зайнялася цим мульти-чорт-медійним проектом разом з Карлою і її новим бойфрендом. Почали вони, треба сказати, обнадійливо.

Я подивився на Дідьє. Той індиферентно знизав плечима, знімаючи з себе відповідальність, і скорчив звірячу гримасу Вікраму.

— Ох, вибач, старий! — збентежено вигукнув Вікрам.— Я думав, ти знаєш. Гадав, Дідьє вже розповів тобі, яар...

— Карла повернулася до Бомбея,— пояснив Дідьє, втихомиривши Вікрама ще одним гнівним поглядом.— У неї з’явився новий друг — бойфренд, як сама вона каже. Його ім’я Ранджит, але він полюбляє, щоб його називали Джит.

— Непоганий хлопець, Ліне. Думаю, він тобі сподобається,— додав Вікрам, підбадьорливо усміхаючись.

— Ну знаєш, Вікраме...— скривився Дідьє.

— Все гаразд, друзі,— всміхнувся я їм обом і зробив знак офіціянтові, щоб він приніс нову пляшку. Коли вона була доставлена і ми розлили питво по чарках, я виголосив тост:

— За Карлу! Нехай народиться у неї десять дочок, і нехай всі вони знайдуть гідних наречених.

— За Карлу! — приєдналися до тосту Дідьє з Вікрамом, і, цокнувшись, ми перехилили чарки.

Ми виголосили вже третій тост — за улюбленого песика Ранджита,— аж в ресторані раптом з’явився Махмуд Мелбаф, і з його очей на мене глянула війна в засніжених горах. Я підвівся назустріч йому.

— Що це з тобою сталося? — запитав він, дивлячись на мої свіжі порізи.

— Та так, дрібниці...— всміхнувсь я.

— Хто це зробив? — наполягав він.

— Деякі непорозуміння з прислужниками мадам Жу,— пояснив я, і він заспокоївся.— А ти з чим завітав?

— Назір сказав, що, найпевніше, ти будеш тут,— прошепотів він, стурбовано хмурячись.— Дуже добре, що я тебе знайшов. Назір звелів тобі передати, щоб ти декілька днів нікуди не ходив і нічим не займався. Розгорілася війна між угрупованнями. Боротьба за владу по смерті Хадера. Отже не відвідуй поки що ніяких місць, пов’язаний з нашим бізнесом. Це небезпечно.

— А чому так нагально?

— Зрадник Гані мертвий,— відповів Махмуд рівним тоном, але очі його дивилися жорстко і рішуче,— І його люди теж.

— Гані?!

— Так. У тебе є гроші?

— Так, звісно,— відповів я, думаючи про Абдула Гані: «Адже він з Пакистану. Напевно, в цьому вся справа. Очевидно, він був пов’язаний з пакистанською таємною поліцією. Авжеж, звісно. Це він зробив так, що нас мало не схопили в Карачі. Це про нього казав Халед у ніч перед боєм — про Абдула Гані, а не про Абдуллу».

— У тебе є надійне місце, де ти можеш пересидіти?

— Місце? Так, є.

— Це добре,— сказав він, щиро потискаючи мені руку.— Що ж, зустрінемося тут за три дні о першій, іншалла.

— Іншалла,— відповів я, і він вийшов, ступаючи гордо і упевнено, з високо піднятою головою.

Я сів за столик, намагаючись не дивитися в очі друзям, аж відчув, що страх у моїх очах ущух.

— Що сталося? — запитав Дідьє.

— Та так, нічого особливого,— збрехав я з удаваною байдужістю. І підняв чарку.— То на чому ми зупинилися?

— На Ранджитовому песику,— всміхнувся Вікрам.— Але мені хотілося б також включити в цей тост його коня, якщо ви не проти.

— Але ж ми не знаємо, може, у нього немає коня,— заперечив Дідьє.

— Про песика ми теж не знаємо, але ж п’ємо за нього. Отже, за Ранджитового песика!

— За Ранджитового песика! — приєдналися до тосту ми з Дідьє.

— І за його коня! —