Читати книгу - "Вовк-тотем"

Радник Сюй витер піт і сказав:

— Ну й хитрі тутешні вовки! Інакше б я ще підстрелив кількох!

Бао Шуньґуй підняв обидва великі пальця й сказав:

— Нарешті ми вимістили злість! За 30 хвилин убили поспіль трьох вовків! Я вже півроку на них полюю, але ще власноруч не вбив жодного!

Радник Сюй, усе ще перебуваючи в ейфорії, додав:

— Тутешній рельєф складний, якраз підходить вовкам для партизанських війн. Не дивно, що тут ніяк не могли до сих пір позбавитись вовчого лиха.

Джип повільно під’їжджав до мертвих вовків. Другому вовкові куля влучила в бік, і його кров розлилась по осінній траві. Бао Шуньґуй і Старина Лю перенесли важкі вовчі тіла до джипа, поклавши їх поза машиною. Старина Лю, копнувши одного з них, сказав:

— Гм, важкий! Вистачить десятьом людям на раз наїстися.

Потім він відкрив вузький багажник і вийняв звідти брезент та простелив його на заднє сидіння машини. Після цього ще вийняв звідти два лантухи й запхнув у кожний з них по одному вовку, тоді вже заштовхав їх у багажник. Кришка багажника тепер не закривалася, тож із неї зробили відкриту платформу, що звисала на ланцюжках. Очевидно, Старина Лю збирався використати цю кришку багажника, щоб притягти за машиною решту двох мертвих вовків.

Ченю дуже хотілося розітнути живіт одному з вовків, щоб показати військовим, що там є всередині, однак йому здавалося, що військові не збираються знімати шкуру з вовків прямо тут, тому запитав:

— Ви зважитеся їсти вовче м’ясо? Воно ж кисле! Скотарі ніколи не їдять його.

Старина Лю відповів:

— Усе це брехня, вовчатина зовсім не кисла, вона схожа на собаче м’ясо, я їв її кілька разів у себе вдома, причому, якщо вовчатину добре приготувати, вона ще смачніша, ніж собачатина. Ось поглянь, який жирний цей вовк! Вовчатину слід готувати так само, як і собачатину — спочатку її потрібно замочити на цілий день у холодній воді, щоб вийшов запах, потім додати до неї більше часнику й перцю, а тоді можна тушити. Страва виходить дуже запашна! У наших краях якщо в когось у родині готують вовчатину, то все село збігається по м’ясо, адже кажуть, що хто з’їсть вовчатини, той стане сміливим і зможе вимістити всю свою злість.

Чень, приховуючи огиду, наполягав на своєму:

— Тут у місцевих скотарів є поховальний звичай, коли родичі померлого відвозять на возі його тіло до спеціального місця, де труп з’їдають вовки. Ви що, наважитеся їсти м’ясо вовка, який харчувався мертвими людьми?

Старина Лю, не переймаючись цим, сказав:

— Я про це знаю! Але достатньо не їсти вовчий шлунок і кишки. Собаки взагалі лижуть людську сечу, але хто турбується про те, що собаче м’ясо брудне? Овочі теж поливають гноєм, але ти що, вернеш носа від них, що вони брудні? Ми ж, ханьці, всі полюбляємо їсти овочі й собачатину! До корпусу відразу приїхало стільки людей, що баранини не вистачає, а в степу охота поїсти м’ясо просто скажена. Проте, коли ми притягнемо цих вовків до корпусу, їх не вистачить розділити між усіма. Справді, овець багато, а вовків мало, — зауважив Старина Лю і розсміявся.

Сміх радника Сюя також був дуже радісним:

— Коли мене сюди відправляли, то в штабі дивізії замовили вовчатину. Тож сьогодні ввечері маю їм надіслати. Кажуть, що вовчатиною можна вилікувати трахеїт, і є декілька старих «пацієнтів», які до мене «записались» у чергу на прийом, тож я вже незабаром тут стану лікарем! Убивати вовків — справді чудове відрядження: по-перше, можна позбавити народ від лиха, по-друге, здобути собі вовчу шкуру, по-третє, можна вилікувати людей, по-четверте, допомогти комусь заморити черв’ячка… Тільки подумайте: одразу чотири справи можна зробити! Чотири справи зараз!

Чень Чжень подумав, що навіть якщо він розітне при них вовка й витягне з його живота пацюка, він все одно не відіб’є в них бажання вбивати вовків.

Старина Лю підвів джип до місця, де був убитий перший їх вовк. Його голова була розтрощена, адже куля увійшла ззаду і знесла йому півморди; земля тут була вся забризкана мізками й кров’ю. Чень Чжень поспішив обшукати очами труп і, не помітивши ні на шиї, ні на грудях вовка білого хутра, із полегшенням зітхнув, адже це був не Білий князь. Проте можна було з упевненістю сказати, що це був ватажок, адже він, очевидно, щоб гарантувати безпеку всьому роду, разом із кількома прудкими вовками пішов заманювати ворога. Однак, на жаль, він зовсім не мав досвіду й підготовки щодо таких нових речей і людей у степу, як джипи, першокласні стрільці та їхні рушниці.

Старина Лю й Бао Шуньґуй зірвали по жмутику трави й почали обтирати вовка від крові та мізків, а потім радісно запхали його в лантух і перенесли до підвішеної на залізних ланцюгах кришки багажника та міцно прив’язали його там. Старина Лю, прицмокуючи, примовляв:

— Оце так! На зріст цей вовк уже ледь не зрівнявся із дворічним телям!

Після цього вони витерли начисто руки об траву, сіли в машину й поїхали до джипа, в якому перебував радник Баатар.

Коли машини зустрілись, вони зупинились. На задньому сидінні джипу радника Баатара лежав надутий лантух. Радник Баатар голосно сказав:

— Тут скрізь понаросло верболозу, джип ніяк не міг проїхати. За три постріли вдалося вбити лише одне вовченя. У нашій зграї були