Читати книгу - "Вітіко"

Після справ віри треба було дати лад і в справах церковних володінь та вирішити суперечки, пов’язані з ними, а надто давню суперечку між єпископами Празьким і Оломоуцьким через Подивін.

Ґвідо багато разів зустрічався з моравськими князями. Ще частіше радився з великим князем.

Через два тижні після великих зборів відбулося освячення церкви Святого Віта.

Князь Владислав прийшов святкового дня до церкви в супроводі всіх своїх придворних достойників, лехів, проводирів, панів Богемії і Моравії. Княгиня прийшла зі своїми придворними дамами. Прийшов Ґвідо зі своїм почтом. Прийшли Оттон, єпископ Празький, Здик, єпископ Оломоуцький, старший священик Даниїл, празькі протоієреї і священики, абати з монастирів, черниці, старші священики, священики і парохи з багатьох частин країни і навіть з-за кордону. Прийшла частина воїнів Владислава й незліченні юрби народу. На свято святої церкви Богемії прийшло понад тисяча гуртів з усіх сіл і містечок Богемії та Моравії. Заїзди не могли вмістити всіх, тож люди розташовувались просто неба.

На майдані збоку від церкви, обгородженому неотесаними жердинами, стояли навколішки з непокритими головами, без рукавиць і босі, в грубому полотняному вбранні Конрад, Вратислав, Оттон, Леопольд, Спітигнев і Владислав, нащадки роду Пржемисла.

Почалося освячення зовнішніх частин церкви. Всі, хто був перед нею, з благоговінням стали навколішки на землю. Став і великий князь зі своїми людьми, княгиня з дамами, всі священики, що не брали участі в святих обрядах, та решта людей. Усю гору вкрили юрби люду навколішки.

Серед дам коло княгині стала навколішки й молилася Дімут. Вона була в чорному вбранні, її очі опустилися в землю.

Після освячення церкви ззовні відчинили її двері, і священики, князь і княгиня, придворні пани і дами, пани земель, воїни і народ зайшли всередину.

Моравські князі й далі вклякали на своєму місці, бо, відлучені від церкви, не мали права заходити до неї.

У церкві почалося освячення її внутрішніх частин, а потім відбулася врочиста церковна відправа. Ще ніколи на святі не було так багато, і то таких високих, князів церкви. Церква була заповнена вщерть. Люди перед церквою щільно поставали навколішки, стояли вони й далі на всій горі, а дехто навіть простерся на землі, молився і плакав.

Після врочистої літургії процесія у складі князя, княгині, придворних достойників, князів церкви і панів земель знову вийшла з церкви. Коли процесія проминала моравських князів, вони повалилися обличчями на землю. Чимало людей у процесії плакали. Княгиня Ґертруда сказала своїм дамам:

— Це нащадки першого роду країни.

— Господь усемогутній і пишний, — мовила на те Дімут. — Він навіяв мені слова, які я сказала під час битви: наші святощі не втрачені, ми відбудуємо їх, і вони будуть гарніші, ніж раніше, помічні й милосердні. А ті, хто блюзнив щодо них, будуть зі скуйовдженим волоссям і голими руками лежати на землі й благати небо про милосердя. І так воно й сталося.

Князь, церковні владики і пани обох земель, воїни та простолюд пройшли повз моравських князів.

Минула година, і князь Владислав у пишних князівських шатах із клейнодами, золотом і самоцвітами сидів на князівському престолі перед замком. Кардинал Ґвідо сидів на спорудженому для нього троні. Єпископи, абати, протоієреї, старші священики, священики, придворні пани, лехи земель, проводирі війська, владики і жупани стояли навколо князівського престолу і трону, а позаду них півколом стояв простолюд, тісно збившись докупи. Княгиня в пишних шатах сиділа поміж придворних дам на відкритому балконі, а на інших балконах сиділи інші високі панії зі своїми людьми.

На превелику силу між людьми пощастило зробити вуличку, і нею до князівського престолу пройшли моравські князі. Обабіч кожного князя йшло двоє воїнів, тримаючи над їхніми непокритими головами два схрещені мечі.

Князі, вийшовши на відкрите місце перед княжим престолом, стали навколішки в пісок і підняли вгору голі руки, які стирчали з грубого полотняного вбрання. Над їхніми головами й далі тримали схрещені мечі.

Усі мовчали, і раптом озвався Конрад:

— Я, Конрад, син Лютольда, з роду Пржемисла, каюся за гріх, який я скоїв, почавши воювати з законним великим князем Богемії і Моравії Владиславом. Я несу покуту, дам сатисфакцію і прошу ясновельможного князя і пана роду простити мені, як міг би мені простити й Господь.

Потім заговорив Вратислав:

— Я Вратислав, син Ульріха, з роду Пржемисла, каюся за гріх, який я скоїв, почавши воювати з законним великим князем Богемії і Моравії Владиславом. Я несу покуту, дам сатисфакцію і прошу ясновельможного князя і пана роду простити мені, як міг би мені простити й Господь.

Оттон, Леопольд, Спітигнев і Владислав казали один за одним ті самі слова. Коли сказали вже всі, великий князь мовчав якусь мить, а народ прикипів до нього очима. Зрештою князь розтулив вуста:

— Приберіть мечі.

Мечі прибрали, і князь крикнув:

— Підведіться!

Князі підвелися і стояли на піску.

— Відчувайте