Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

редактурами своєї книги, він також думав про нариси й статті, котрі йому хотілося написати потім, а от тепер усвідомив, що ці думки підживлювалися паливом адреналіну, що підганяв його пошвидше закінчити книгу, і щойно справа виявилася зробленою, адреналін кудись зник, і його мозкові прийшов край. Потрібна була невелика пауза, перш ніж він заведеться знову, і, отже, всі перші тижні весни він задовольнявся тим, що заносив свої думки до блокноту кишенькового формату, котрий носив із собою на всі прогулянки, окреслював можливі доводи й контраргументи на різні теми, доки сидів за столом у себе в кімнаті, і вигадував усе більше прикладів для матеріалу, котрий хотів написати про дітей у кіно, про зображення дитинства в кіно – від пекучих ударів різки, яких Бейзіл Ратбон завдавав по плечах Фредді Бартолом’ю в «Дейвіді Коперфілді», до Пеггі Енн Гарнер, що заходить у цирульню забрати кружку для гоління свого покійного батька у «Росте в Брукліні дерево», від жорсткого ляпаса по голові Жана-П’єра Лео в «400 ударах» до Алу та його сестри, котрі спершу сидять на полі тростини й дивляться, як повз них мчить потяг, а потім влаштовуються в дуплі дерева, поки на них ллє дощ, в «Пісні шляху», єдиний прекрасний і вражаючий образ дітей, який Фергюсонові коли-небудь траплявся в кіно, образ такий наочний і насичений смислами, що йому доводилося стримуватися щоразу, щоб не плакати при думці про нього, але той нарис, та й усі інші, на разі нікуди не просувався: Фергюсон настільки вимотався працею над своєю жалюгідною книжечкою, що йому ледве вистачало енергії не втрачати ходу думки двадцять чи тридцять секунд поспіль, не забуваючи першу думку до того часу, як до нього приходила третя.

Попри власний жарт про те, що не певен, чи зможе він коли-небудь прочитати ще хоч одну книжку, Фергюсон тієї весни прочитав багато книг – більше, ніж читав раніше в будь-який період свого життя, і його заняття з Вівіан просувалися швидко, він відчував, що дедалі більше втягується в те, що вони роблять разом, дедалі більше поринає в це, оскільки сама Вівіан видавалася більш упевненою, у своїй ролі вчителя їй ставало затишніше. Тому одну по одній вони бадьоро засвоїли ще шість п’єс Шекспіра – разом із п’єсами Расіна, Мольєра та Кальдерона де Баркі, відтак приступили до нарисів Монтеня, а Вівіан познайомила його зі словом паратаксис, вони обговорювали міць і швидкість прози, дослідили розум людини, котра відкрила, виявила чи винайшла те, що Вівіан називала сучасним розумом, а відтак настали три суцільних тижні з Лицарем Сумного Образу, котрий із Фергюсоном у дев’ятнадцять років зробив те ж саме, що Лорел і Гарді – з ним у дитинстві, тобто завоював його серце глибокою любов’ю до уявної істоти, цей кулема-провидець-безумець початку сімнадцятого століття, хто, як і кіношні клоуни, про котрих Фергюсон написав у себе в книжці, ніколи не здавався: «…і вже багато днів, як я, спотикаючися й падаючи, то зриваючись, то знову піднімаючись, допомагаю вдовицям, охороняю дів і надаю опіку заміжнім, сиротам і малолітнім, тобто займаюсь тим, чим властиво й належно займатися мандрівному лицареві, і задум свій я вже більше ніж наполовину втілив у життя».

Книги зі списку Гіла – але й книги про кіно, історія й антології як англійською, так і французькою, нариси й полемічні статті Андре Базена, Лотти Айснер, а також режисерів «Нової хвилі», поки вони не почали знімати своє кіно, перші статті про Годара, Трюффо й Шаброле, він перечитував дві книги Ейзенштейна, міркування Паркера Тайлера, Манні Фарбера та Джеймса Еджі, дослідження й роздуми старих метрів – Зігфріда Кракауера, Рудольфа Арнгейма й Бели Балаша, всі номери «Cahiers du Cinéma» від початку до кінця, сидів у бібліотеці Британської ради, читаючи «Сайт-енд-Саунд», очікував своїх підписних примірників «Філм Калчер» та «Філм Коммент» з Нью-Йорка, а відтак, після ранкового читання з половини дев’ятої до дванадцятої, – денні походи в «Синематеку» просто за рікою, всього франк за квиток по його старому студентському квитку з Ріверсайдської академії, на котрий контролер навіть погляда не кидав, щоб переконатися, чи дійсний він, у перший, найбільший і найкращий кіноархів де б то не було у світі, заснований товстуном-маніяком, схожим на Дон Кіхота, Анрі Ланглуа, кіношником усіх кіношників, і до чого ж цікаво було дивитися нечасті британські фільми зі шведськими субтитрами чи німе кіно без усякого музичного супроводу, але таким був закон Ланглуа – без музики, і хоча Фергюсонові потрібен був якийсь час, щоби звикнути до цілком безмовному екрану й залу без усяких звуків у ньому, крім кашлю й чхання публіки та час від часу тріскотіння кінопроектора, він поступово почав цінувати силу цієї безмовності, бо часто траплялося так, що він чув щось, переглядаючи ці фільми, як стукають дверцята авто, чи на стіл ставлять склянку води, чи на полі бою вибухає бомба, німота німого кіно, здавалося, викликала лихоманку слухових галюцинацій, а це щось говорило про людське сприйняття, припускав він, і про те, як люди переживають усяке, якщо вони емоційно втягнуті в це переживання, а коли не ходив до «Синематеки» – вирушав до «La Pagode», «Le Champollion чи якогось іншого кінотеатру на рю Месьє-ле-Пранс чи на бульвар Сен-Мішель, чи поза нього, поблизу рю дез Еколь, а ще найбільш корисним для поглиблення його освіти виявилося випадкове відкриття «Action Lafayette», «Action République» и «Action Christine», трійки кінотеатрів «Аксьйон», де демонстрували лише старі голлівудські фільми, чорно-білу студійну продукцію колишньої Америки, котру лише нечисленні американці тепер самі пам’ятали, комедії, поліцейські детективи, драми епохи Великої депресії, картини про бокс і про війну тридцятих років, сорокових і початку п’ятдесятих, котрі тоді випускали тисячами, і настільки багатими були можливості, пропоновані йому, що знання Фергюсоном американського кіно після переїзду до Парижу істотно зросло – точно так само, як у кінотеатрі «Талія» та Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку народилася його любов до французьких фільмів.

Тим часом його переслідував Флемінг – Флемінгові відчайдушно хотілося вибачитися, Флемінг ліз із шкіри, щоб якось загладити той вечір з грошима й сльозами, і багато днів по тому вечорі він телефонував на квартиру Вівіан принаймні раз на день, щоби поговорити з Фергюсоном, та коли Селестина підсовувала записки під двері Фергюсонової кімнати, той їх рвав і не передзвонював. Два тижні дзвінків без відповіді – і відтак дзвінки припинилися, почалися листи й записки. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені довести тобі, що я не такий, як ти про мене думаєш. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені бути твоїм другом. Будь ласка, Арчі, я