Читати книгу - "Джерело"

— Це якесь середньовіччя і ганьба для демократії, — верескнув хтось. Це подав голос Мітчелл Лейтон. — Настав час, щоб хтось нарешті втрутився. Одна людина керує всіма газетами на свій розсуд — це що, дев'ятнадцяте століття? — Лейтон надув губи, поглядаючи на банкіра навпроти. — Чи хтось поцікавився моїми міркуваннями? У мене є ідеї. Ми повинні зібрати всі ідеї. Я про командну роботу, про один великий оркестр. Настав час провадити сучасну, ліберальну, прогресивну політику! Візьмімо, наприклад, питання фермерів-здольників…

— Замовкни, Мітче, — сказав Алва Скаррет. Невідь чому з його чола стікали краплини поту; він хотів перемоги правління; але щось негаразд було із цією кімнатою… «Занадто гаряче, — думав він, — ось якби хтось здогадався відчинити вікно».

— Я не мовчатиму! — верескнув Мітчелл Лейтон. — Я нічим не гірший за…

— Будь ласка, містере Лейтон, — втрутився банкір.

— Гаразд, — заспокоївся Лейтон, — добре. Але не забуваймо, у кого другий за величиною пакет акцій після нашого Супермена. — Він тицьнув пальцем у Вайненда, не дивлячись на нього. — Просто не забуваймо. Просто вгадайте, хто тут усім керуватиме згодом.

— Ґейле, — сказав Алва Скаррет, дивлячись на Вайненда напрочуд чесними і зболеними очима, — Ґейле, все марно. Але ми досі можемо врятувати уламки. Послухай, якби ми визнали, що помилялися щодо Кортландту та… якби взяли назад Гардінґа, він цінний працівник, і… можливо, Тухі…

— Я не бажаю навіть чути прізвище Тухі у цій розмові, — відрубав Вайненд.

Мітчелл Лейтон роззявив рота і знову його стулив.

— Саме так, Ґейле! — вигукнув Алва Скаррет. — Це ж чудово! Ми можемо поторгуватися і зробити їм пропозицію. Ми змінимо нашу політику стосовно Кортландту — ми повинні це зробити, і не заради цієї клятої профспілки, а задля підвищення накладів. Ґейле, ми запропонуємо їм це й візьмемо знову на роботу Гардінґа, Ейлієна і Фалка, але не Ту… не Еллсворта. Ми трохи поступимося, і вони поступляться теж. Кожен збереже обличчя. Так, Ґейле?

Вайненд мовчав.

— Я думаю, це вихід, містере Скаррет, — промовив банкір. — Гадаю, це усуне проблему. Безумовно, містер Вайненд повинен зберегти свій престиж. Ми можемо пожертвувати… колумністом і поновити мир.

— Я не розумію! — вигукнув Мітчелл Лейтон. — Не розумію, чому ми повинні жертвувати містером… видатним лібералом лише тому…

— Я підтримую містера Скаррета, — сказав чоловік, який згадував сенаторів, решта з ним погодилися. А чоловік, який критикував передовиці, раптом у загальному гаморі сказав:

— Я вважаю, що Ґейл Вайненд збіса розкішний бос, врешті-решт.

Він намагався не дивитися на Мітчелла Лейтона. Він дивився на Вайненда, шукаючи підтримки. Вайненд його не помічав.

— Ґейле? — мовив Скаррет. — Що скажеш?

Відповіді не було.

— Чорт забирай, Вайненд, зараз або ніколи! Це не може тривати вічно!

— Вирішуй або відходь від справ!

— Я готовий викупити твою частку! — заверещав Лейтон. — Хочеш продати? Продати і піди геть?

— Заради Бога, Ґейле, не будь дурнем.

— Ґейле, це ж «Знамено»… — шепотів Скаррет, — «Знамено»…

— Ми підтримаємо тебе, Ґейле, всі допомагатимемо, ми поставимо газету на ноги, робитимемо все, що ти скажеш, ти будеш босом — але, заради Бога, поводься зараз як бос!

— Спокійно, джентльмени, спокійно! Ось наша остаточна пропозиція: ми змінюємо позицію щодо Кортландту, беремо назад Гардінґа, Ейлієна і Фалка й уникаємо катастрофи. Так чи ні?

Відповіді не було.

— Вайненд, ви знаєте: або це — або ви будете змушені закрити «Знамено». Ви не зможете далі чинити опору, навіть якщо викупите всі наші акції. Зробіть це або закрийте «Знамено». Краще погодьтеся.

Вайненд це вже чув. Він чув це у всіх промовах. Він чув це задовго до зборів правління. Він знав це краще за всіх присутніх. Закрити «Знамено».

У його уяві виникла одна картинка: над дверима «Газети» здіймається табличка з новою назвою.

— Краще б ви погодилися.

Він на крок відступив. Позаду нього не було стіни. Це була лише спинка стільця. Він пригадав ту мить у спальні, коли майже натиснув на гашетку. Він знав, що натискає на неї зараз.

— Гаразд, — відповів він.

Це лише кришка від пляшки, думав Вайненд, дивлячись на блискучу плямку під ногами; кришка від пляшки, втоптана в тротуар. На нью-йоркських тротуарах повно такого сміття — корки, шпильки, кнопки, нагрудні значки, іноді — загублені прикраси; все це зараз має однаковий вигляд — сплющене, втоптане в асфальт, все спалахує вночі. Добриво для міста. Хтось спорожнив пляшку і викинув кришку. Скільки машин проїхалися по ній? Чи можна відірвати її від дороги? Сісти навпочіпки і виколупати голими руками?

Я не маю права сподіватися на спасіння. Не маю права вклякнути і благати спокути. Мільйони років тому, коли земля починала народжуватися, були істоти, схожі на мене: мушки, ув'язлі в смолі, що перетворилася на бурштин, тварини, яких наздогнала лава, що згодом закам'яніла. Я людина двадцятого століття, і я став шматочком бляхи на дорозі, що нею мчать вантажівки.

Він ішов повільно, піднявши комір пальта. Спорожнілі вулиці витягувалися перед ним, будинки попереду вишиковувалися, наче корінці книжок різного розміру, безладно поставлені на полицю. Він минав чорні тунелі провулків; вуличні ліхтарі накидали на місто захисний серпанок, але темрява його розривала. Він повернув за ріг і побачив попереду сніп світла на відстані трьох-чотирьох будинків від нього.

Світло лилося з вікон ломбарду. Ломбард був зачинений, а сліпуче світло лампи мало відлякувати злодіїв. Вайненд зупинився і почав розглядати вітрину. Він подумав, що ця вітрина — найганебніше видовище в світі. Речі, що були священні для когось, і речі, що мали реальну цінність, виставлено на огляд; їх можна було мацати і торгуватися за них; у байдужих очах незнайомців вони були непотребом — купами мотлоху. Всі ці друкарські машинки і скрипки — інструменти мрій; старі фотографії та обручки — ярлики кохання, вкупі із заплямленими штанами, кавниками, попільничками, порнографічними гіпсовими статуетками вони були свідченнями відчаю: заставлені, але не продані, остаточно не знищені, але приречені на мертвонароджену надію, що ніколи не справдиться.

— Привіт, Ґейле Вайненд, — сказав він речам у вітрині й пішов далі.

Він відчув під ногами металеву решітку, і в обличчя йому вдарив запах, запах пилу, поту і брудного одягу — гірший за складський сморід, тому що був звичний