Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Нещаслива? Та я вже давно не бачив її такою щасливою! Правда, я не кажу, що вона щаслива завдяки мені...

— Тремтиш перед Бляйблем, боїшся Цумерлінга... Ох, Тольме, любий мій Фріце! Нам треба звідси вибратися... Вибратися й виїхати.

Вже в нічній сорочці, Кете заходилася допомагати йому роззуватися — порозв'язувала шнурки, стягла черевики, потім шкарпетки. Далі він роздягався вже сам, навіть почепив на вішалку піджак, сорочку й штани; тоді кинув на стілець білизну й надів піжаму...

Він ліг біля Кете, узяв її руку, хоч і знав, що вона молиться, й лежав мовчки, прислухаючись до дощу; нарешті дочекався, поки Кете перехрестилася й завершила свою молитву глибоким зітханням.

— Сумно, старий?

— Ага. Через ноги. Вже не можу нахилятись. Але вечір усе ж таки вдався. Я радий, що ми посиділи зі Шретерами, треба буде якось і до них зайти. Мені сумно не через дітей. Сабіна тепер на правильному шляху, принаймні їй я зможу допомогти. За Рольфа в мене голова не болить, про Катаріну вже й не кажу, а Герберт... Герберт для мене багато в чому лишається загадкою. Не варто було посилати його в той інтернат, хоч він і просився... Може, нам треба було б переїхати до нього, в той висотний будинок, адже він, що не кажи,— наша власність...

— Він жахливий!

— Жахливий... Може, треба було б зайняти там цілий поверх, відвести Блюртмелеві невеличку квартиру... Але ж тоді над тим белебнем день і ніч кружлятиме вертоліт, а на балконах, на сходах, у ліфті розставлять із півроти, не менше, поліцейських. Люди почнуть вибиратися, переїздити... Це непогана ідея, Кете,— виїхати самим, поки не доведеться зробити це хоч-не-хоч. Підшукай маклера. Будинок має бути і не малий, і не надто великий...

— Кажуть, трапляються гарні старі пасторські будинки, їх можна трохи переобладнати, осучаснити. Вони всі ставлять собі нові будинки, щось на зразок бунгало... Я така стомлена, Тольме. Не забувай — Дрезден, діти, а скоро в тебе буде вже й четвертий онук...

Вона заснула, і її рука вивільнилася з його. Він ще полежав, наслухаючи дощ, згодом устав, прочинив трохи вікно, прикрутив електрообігрівач, став біля вікна й закурив іще одну сигарету. Він поговорить із Гольцпуке... Виїхати — це непогана ідея. А Тольмсгофен... Із «замочком» він уже попрощався, і в нього навіть не щемить серце... Можна навіть оселитися в готелі — кілька кімнат у неї, одна невеличка в Блюртмеля... Правда, готелі важко охороняти...

Дощ усе лив і лив, ще дужче, ніж ізвечора, і в сірих сутінках він бачив з вікна калюжі в саду — там, де вони стояли щораз, як ішов дощ,— а також охоронця, що походжав туди-сюди під скляним дашком між ризницею та пасторським будинком. Але це був уже не той охоронець, що стояв там учора ввечері, а інший — молодший, з рацією та автоматом, і на плечах у нього була накидка.

Він, Рольф, сидів навпочіпки, тримав у правій руці біля вуха трубку й вислуховував церемонні вибачення; потім, не міняючи пози, згріб докупи тріски на розпал, забгав до вихололої за ніч плити зіжмаканий папір, наклав на нього трісок і, поставивши на підлогу під чавунною плитою коробку з сірниками, спробував черкнути лівою рукою сірника. Це йому вдалося, папір спалахнув, і сухе дерево відразу затріскотіло; він заходився підкладати дрова, залишаючи більші поліна напохваті, тоді підвівся, поправив на ногах пантофлі, щільніше запнув халат і прислухався ліворуч, де спала Сабіна з дітьми, а потім праворуч, де спала Катаріна. На щастя, телефон він почув одразу, і від дзвінка ніхто, крім нього, не прокинувся. Година була рання — десь пів на сьому, не більше, і він раз у раз казав у трубку:

— Так.— А тоді: — Ну, звісно.— Потім: — Авжеж, приїздіть.

Ця надзвичайна знервованість чи, власне, збудження і ввічливість водночас, з якими Гольцпуке вже вкотре пояснював свій ранній дзвінок і просив дозволу зустрітися й поговорити,— все це було не нове. Нова була тільки ледь уловима непевність у голосі Гольцпуке, коли він раз у раз перепитував, чи не побудив так рано дітей та жінок і, здавалось, не міг угамуватися навіть після того, як почув заспокійливе:

— Ні, ні, їй-богу, ні.

— То я, мабуть, приїду до вас, так буде простіше. Але де ми зможемо спокійно поговорити?

— Пасторський будинок від учорашнього вечора стоїть порожній. Я маю ключа, й мені дозволено туди заходити.— Потім він не втримався й додав: — Можна в єпископській кімнаті.

— Де?

— Я вам тоді поясню. Приїздіть.

Він підклав іще дров, зняв коцюбкою конфорку, поставив на вогонь казанок, а потім обережно прочинив двері до спальні, взяв зі стільця свій одяг, кинув його на лежанку і помацав ногою під ліжком, шукаючи черевики й шкарпетки. Катаріна ніби ще спала. Він укрив дружину ковдрою, бо, встаючи, відкинув її, і плечі в Катаріни оголилися, й тихенько причинив вікно.

В хаті було холодно, він змерз, не втримавсь