Читати книгу - "Ходіння по муках"

Грали в козла, гру, вигадану на фронтах, щоб під сміх і жарти забувати про рани і тривоги. Нестір Іванович, як тільки увійшли гості, не встав навіть з-за стола, не подав руки, запропонував був зіграти в дев’ятку на інтерес (задля цього, мовляв, і покликав). Швидко — не встигнеш простежити очима — здав карти, кинув на стіл папірець — тисячу карбованців — і прикрив його банкоїр з омарами. Але Чугай узяв свої дві карти і підсунув їх теж під банку.

— Боїшся? — спитав Махно.

Чугай відповів:

— На інтерес зі мною не сідай. Давай у козла.

Махно, з картами під столом, відкинувшись, сидів спиною до дверей, маючи позад себе вільний простір (що негайно й відмітив Чугай). По ліву руку його сидів Рощин, по праву — Леон Чорний, член секретаріату конфедерації «Сполох», — патлатий, невизначеного віку, маленький, дуже сухий, без легень у пташийих грудях, про якого тільки й подумаєш, що живий самим духом. Пом’ятий піджачок його був обсипаний лупою і сивим волоссям. Карти через неуважність він розгорнув так, що всім було видно.

Ідучи сюди, він приготувався до запеклої боротьби з Чугаєм, який мав намір узурпувати Махна і його армію, — явище, сповнене невичерпних можливостей. Думки Леона Чорного були зосереджені, як динаміт у бляшанці. Трохи спантеличений тим, що замість генерального бою з більшовиком йому доводиться грати в козла, він скидав не ті карти або впускав їх під стіл. Він уже чотири рази підряд залишився козлом. «Беешка, беешка, смердючий!» — кричав йому Махно, сміючись одною нижньою частиною обличчя.

Після кожної партії Махно мавпячим рухом простягав руку до пляшки з спиртом і наливав у чашки й чарки, стежачи, щоб усі пили однаково. Розмова за столом була пуста, ніби й справді зібралися друзі пересидіти непогожий вечір, коли в чорні вікна січе дощ, а вітер, забравшись у голі тополі перед будинком, гойдає їх, і свище, і виє, як нечиста сила.

Махно вичікував. І Чугай спокійно вичікував, готовий до всяких випадковостей, особливо коли з деяких натяків хазяїна зрозумів, що цей четвертий за столом, мовчазний і пристойний, з синцями під очима, сивоголовий чоловік — денікінський офіцер. З усього видно було, що першим повинен був вибухнути Леон Чорний, він уже витягнув брудну носову хусточку, судорожно скачав її в клубочок і прикладав до носа й очей після кожної чарки спирту. Так воно і сталося.

— Ще в Парижі ми почали суперечку з вашими більшовиками, — буркотливо промовив він, махнувши розчепіреними картами в бік Чугая. — Суперечка не скінчена, і ніхто ще не довів, що Ленін має рацію. Замість феодально-буржуазної держави створювати робітничо-селянську!.. Але — державу, державу! Замість одної влади — другу. Скинути панський каптан і надіти сіряк! І у них ото буде безкласове суспільство!

Він дрібно засміявся, притискаючи хустинку до сухеньких губів. У Чугая на обличчі нічого не відбилося, він тільки витріщився на банку з омарами, присунув її і, — захопивши виделкою скільки влізло:

— А ви що пропонуєте, цікаво? Анархію, матір порядку?

— Руйнування! — зашипів на нього без голосу, перехопленого спиртом, Леон Чорний, і віхті його сивої борідки наїжились, як у барбоса. — Руйнування всього злочинного суспільства! Нещадне руйнування, до рівної землі, щоб не залишилось каменя на камені… Щоб з проклятого насіння знову не відродилися держава, влада, капітал, міста, заводи…

— Хто ж у вас жити буде на голому місці?

— Народ!

— Народ! — крикнув Махно, витягаючись до Чугая. — Вільний народ!

— То чого ж з крику починати, — промовив Чугай, — тоді вже треба кінчати стрільбою. — Він узяв пляшку й налив усім. (Леон Чорний рвучко відставив свою чарку, вона розлилась). — Взяти та й розвалити, це діло нехитре. А от, як ви далі будете жити?

Леон Чорний, випереджаючи відповідь Нестора Івановича:

— Наше діло: страшне, повне і нещадне руйнування. На це піде вся енергія, весь запал нашого покоління. Ви в полоні, матрос, в полоні у безкрилого, полохливого мислення. Як жити народові, коли зруйнована держава? Хе-хе, як йому жити?

Махно йому — зараз же:

— Тут ми розійшлися, товаришу Чорний. Дрібних підприємств я не руйную, артілей я не руйную, селянського господарства не руйную».

— Значить, ви такий самий боягуз, як цей більшовик.

— Та ні ж бо; полохливості йому не закинеш, — сказав Чугай і прихильно підморгнув Нестору Івановичу (засмоктане обличчя у того було червоне, як від жару). — Крові своєї Нестір Іванович не жалів, це відомо… Отак за ніщо ми його вам не віддамо… За нього будемо битися.

— Битися? Починайте. Спробуєте, — несподівано спокійно мовив Леон Чорний, і віхті бороди на його щоках прилягли. Неуважно й жадібно він узявся до паштету. Чугай скоса глянув на Рощина, — той байдуже курив, піднявши очі до стелі. Нестір Іванович вишкірив великі жовті зуби беззвучним сміхом. «Так, зрозуміло, змовились», — подумав Чугай. Стілець під ним заскрипів. Крім того, що треба було виконати наказ главковерха — схилити Махна на спільні дії, — в першу чергу проти Катеринослава, — Чугай мав усі підстави побоюватись тяжких організаційних висновків, якщо він не переможе в суперечці цього анархіста, що згриз, напевне, не одну сотню товстелезних книжок. Не подобався йому і мовчазний денікінець, теж — по морді видно — з інтелігентів. Що він з батькового штабу, Чугай, звичайно, не вірив.

Він тісніше насунув шапочку на потилицю.

— Я вам поставлю запитання.

Леон Чорний з напханим ротом:

— Будь ласка.

— Торариш Ленін сказав: через півроку в Червоній Армії буде три мільйони чоловік. Можете ви, Леон Чорний, мобілізувати за такий строк три мільйони анархістів?

— Певний.