Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Ні, Аслане, ми до них не повернемося, не повернемося, — сказали всі.

Але одна весела Галка голосно додала:

— А чого нам боятися?

Усі інші закінчили висловлюватися, перш ніж вона це сказала, тож її слова пролунали дуже виразно в мертвій тиші. Можливо, ви зрозумієте, як це жахливо, — щось бовкнути серед мовчазної компанії. Галка так збентежилася, що заховала голову під крило, наче збиралася заснути. А решта істот стали промовляти дивні звуки, які для них є сміхом і яких, звичайно, ніхто не чув у нашому світі. Вони намагалися спочатку придушити цей сміх, але Аслан сказав:

— Смійтеся й не бійтеся, створіння. Тепер, коли ви вже не німі й не дурні, ви не повинні завжди бути серйозними. Бо жарти, як і справедливість, приходять із мовою.

Тому вони далі не стримувалися. І всі так розвеселилися, що сама Галка знову набралася сміливості й сіла на голову коня, який тягав кеб, між його вухами, залопотівши крильми, й сказала:

— Аслане! Аслане! Я, либонь, промовила перший жарт? Чи завжди всім розповідатимуть, що перший жарт вигадала я?

— Ні, маленька подруго, — сказав Лев. — Ти не вигадала перший жарт, ти була першим жартом.

І тоді кожен засміявся веселіше, ніж будь-коли; але Галка нічого не мала проти і сміялася разом з усіма, аж поки кінь махнув головою і Галка втратила рівновагу й упала, але згадала про свої крила (вони досі були для неї чимось новим і незвичним), перш ніж ударилася об землю.

— Тепер, — сказав Аслан, — Нарнію облаштовано. Далі ми маємо подумати про те, як зберегти її безпеку. Я покличу декого з вас на свою раду. Підійдіть до мене ти, головний Гноме, і ти, Річковий боже, і ти, Дубе, й ти, Пугачу, й ви, обидва Круки, і ти, Слоне. Ми повинні обговорити дещо. Бо хоч нашому світу немає й п’ятьох годин, а зло вже увійшло в нього.

Створіння, які він назвав, вийшли наперед, і він повів їх на схід. Усі інші заговорили, кажучи: «Що, він сказав, увійшло у світ?» — «Ло». — «А що таке Ло?» — «Ні, він сказав не Ло, він сказав: зло». — «А це що таке?»

— Знаєш, Поллі, — сказав Діґорі. — Я повинен піти за ним, за Асланом, тобто за Левом. Я повинен поговорити з ним.

— Ти думаєш, ми зможемо звернутися до нього? — засумнівалася Поллі. — Я б не наважилася.

— Я повинен, — сказав Діґорі. — Я хочу поговорити з ним про матір. Якщо хтось зможе порадити мені, як їй допомогти, то це він.

— Я піду з тобою, — сказав власник кеба. — Мені він подобається. Я не думаю, що інші звірі перешкодять нам підійти до нього. А ще я хочу перекинутися словом з Аґрусом.

Отож усі троє сміливо рушили — або так сміливо, як змогли, — до того місця, де зібралися звірі. Ті були надто захоплені, розмовляючи одні з одними та обираючи собі друзів, і не помітили трьох людей, аж поки вони підійшли зовсім близько; не чули вони й дядька Ендру, який стояв, тремтячи, у розстебнутих черевиках досить далеко й кричав (але не дуже гучним голосом):

— Діґорі! Вернися! Негайно вернися, коли тобі наказують. Я забороняю тобі ступати ще бодай на один крок далі.

Коли нарешті вони увійшли в коло тварин, ті урвали розмову й витріщилися на них.

— Ви бачите? — сказав нарешті Бобер. — В ім’я Аслана, що це за істоти?

— Будь ласка, — почав Діґорі, важко відсапуючись, але тут Кролик сказав:

— Вони схожі на велику салату, ось яка моя думка.

— Ми не салата, — поквапно сказала Поллі. — Нас не варто їсти, ми несмачні.

— Що ти вигадав! — сказав Кріт. — Вони вміють розмовляти. Хто коли-небудь чув про салату, яка розмовляє?

— А може, вони другий жарт? — припустила Галка.

Пантера, яка саме вмивала собі обличчя, на мить перестала вмиватися, щоб сказати:

— Навіть якщо вони й справді другий жарт, то немає нічого кращого за перший. Принаймні я не бачу в них нічого особливо кумедного. — Вона позіхнула й заходилася далі чепуритися.

— О, будь ласка, — сказав Діґорі. — Я дуже поспішаю. Я хочу бачити Лева.

У цей час власник кеба намагався спіймати Аґруса за вухо. Нарешті йому це вдалося.

— Ну ж бо, Аґрусе, друзяко, — сказав він. — Ти мене знаєш. Ти ж не станеш запевняти, ніби вперше бачиш мене.

— Про що ця річ розмовляє з тобою, Коню? — запитали кілька голосів.

— Я, власне, не знаю, — дуже повільно відповів Аґрус. — Я думаю, більшість із нас ще багато не знають ні про що. Але свідомість мені підказує, що раніше я десь бачив таку річ. У мене відчуття, що раніше я жив не тут — чи був не тим, ким я є сьогодні, — перш ніж Аслан розбудив нас усіх кілька хвилин тому. Усе в мене перемішалося. Наче сон. Але у своєму сні я бачив речі, схожі на цих трьох.

— Що? — перепитав власник кеба. — То ти не знаєш мене? Мене, який приносив тобі ввечері гаряче пійло, коли ти був не в настрої? Мене, хто шкрябав тобі шкуру, коли вона в тебе добре свербіла? Мене, хто ніколи не забував накинути на тебе теплу попону, коли тобі було холодно? Я б не подумав, що ти спроможний на таку невдячність, Аґрусе.

— А й справді я дещо пригадую, — замислено сказав Кінь. — Так. Дай-но мені подумати, дай подумати. Атож, ти мав звичай запрягати мене в жахливу чорну тарадайку, а тоді шмагати мене батогом, щоб я побіг, і хоч як далеко я б забіг, та чорна тарадайка завжди торохтіла позад мене.

— Ми мусили заробляти собі на прожиток, — сказав власник кеба. — На твій так само, як і на мій. І якби не існувало роботи й не існувало батога, то не існувало б ні стайні, ні сіна, ні пійла, ні вівса. Бо ти любив овес, коли я міг його дозволити, а ніхто не стане заперечувати, що вівсом я тебе годував.

— Вівсом? — сказав Кінь, піднявши вуха. — Так, я щось пам’ятаю про це. Так, я пригадую дедалі більше. Ти завжди сидів позад мене, а я завжди біг попереду, тягнув тебе й чорну тарадайку. Я знаю, що виконував усю роботу.

— Улітку нам було легше, — сказав власник кеба. — Ти менше працював, а мені не