Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— То була тяжка й жорстока країна, — сказав Аґрус. — Там не було трави. Лише тверде каміння.

— Тут ти маєш рацію, друже, маєш рацію! — сказав власник кеба. — То був світ, у якому жити було нелегко. Я завжди казав, що та бруківка дуже тяжка для кінських копит. Такий він і є, Лондон. Я любив його не більше, аніж ти. Ти був сільським конем, а я — сільським чоловіком. Любив співати в хорі, співав навіть удома. Але для мене то було не життя.

— О, будь ласка, будь ласка. Ви дозволите нам пройти? — запитав Діґорі. — Лев відходить усе далі й далі. А мені конче треба поговорити з ним.

— Послухай-но мене, Аґрусе, — сказав власник кеба. — Молодий джентльмен має на думці якусь проблему, що її хоче обговорити з Левом. Із тим, кого ви називаєте Асланом. От якби ти дозволив йому сісти на тебе верхи (він був би тобі за це дуже вдячний) і повезти його туди, де перебуває Лев. А я й мала дівчинка пішли б за тобою слідом.

— Верхи? — перепитав Аґрус. — О, я пам’ятаю тепер. Це означає, що він сидітиме в мене на спині. Я пам’ятаю, що ти мав одного з двоногих, які давно призвичаїлись до цього. У нього було кілька твердих, квадратних шматків білої речовини, які він давав мені. Вони мали чудовий смак і були солодшими, ніж трава.

— А, ти говориш про цукор, — сказав власник кеба.

— Будь ласка, Аґрусе, — попросив Діґорі, — дозволь мені сісти на тебе й повези мене до Аслана.

— Що ж, я не заперечую, — сказав Кінь. — Один раз це можна дозволити. Залізай на мене.

— Мій любий друже Аґрусе, — сказав власник кеба. — Іди сюди, хлопче, я тебе підсаджу.

Незабаром Діґорі був на спині в Аґруса й улаштувався там дуже зручно, бо він не раз їздив верхи на поні.

— Тепер рушай праворуч, Аґрусе, — попросив він.

— Ти не маєш шматочка тієї білої речовини? — запитав Кінь.

— Боюся, що ні, — відповів Діґорі.

— Що ж, немає то й немає, — сказав Кінь, і вони поскакали.

Цієї миті великий Бульдог, який пирхав носом і дивився на них тяжким поглядом, сказав:

— Погляньте! Чи не бачите ви ще одне з таких створінь онде біля річки, під деревами?

Усі тварини підняли голови й побачили дядька Ендру, який стояв між рододендронами, сподіваючись, що ніхто його не помітить.

— Ходімо й подивімося, хто то такий, — сказали кілька голосів.

Тож поки Аґрус трюхикав із Діґорі на спині в одному напрямку (а Поллі й власник кеба бігли за ними пішки), більшість звірів помчали до дядька Ендру з ревом, гавкотом, хрюканням та іншими криками, що виражали жвавий інтерес.

Ми тепер повинні повернутися трохи назад і розповісти, якими були щойно описані події з погляду дядька Ендру. Вони справили на нього зовсім інше враження, аніж на власника кеба й на дітей. Бо те, що ви бачите й чуєте, великою мірою залежить від того, де саме ви стоїте; воно також залежить від того, до якого типу людей ви належите.

Відколи тварини вперше з’явилися, дядько Ендру відступав усе далі й далі в гущавину дерев. Звичайно, він стежив за ними дуже пильно. Але насправді він не був зацікавлений у тому, що вони роблять, він лише стежив за тим, чи не збираються вони напасти на нього. Як і Відьма, він був жахливо практичним. Він не помітив, що Аслан відбирав по одній парі з кожного виду звірів. Усе, що він бачив (чи думав, що бачить), була велика кількість небезпечних диких звірів, які без певної мети блукали навколо. І він ніяк не міг зрозуміти, чому інші тварини не втікали від великого Лева.

Коли настала знаменна мить і звірі заговорили, він зовсім не зрозумів, що там відбувалося; і то з досить цікавої причини. Коли Лев уперше заспівав, давно, ще коли було зовсім поночі, він збагнув, що ті звуки були піснею. І йому та пісня вельми не сподобалася. Вона примусила його відчувати й думати про речі, яких йому не хотілося відчувати і про які не хотілося думати. Потім, коли зійшло сонце й він побачив, що співає Лев («лише лев», як сказав він сам собі), він доклав усіх зусиль, аби переконати себе в тому, що то не спів і ніколи співом не був, а лише рев, як кожен лев може заревти в зоопарку в нашому власному світі. «Звичайно ж, лев не може заспівати, — подумав він. — Просто я собі це уявив. Мої нерви вийшли з-під контролю. Хто коли чув, як лев співає?» І чим довше й чим гарніше Лев співав, тим упертіше дядько Ендру намагався переконати себе, що він не чує нічого, крім реву. Але проблема в тому, що намагання переконати себе у власній дурості часто досягають успіху. Дядько Ендру його досяг. Незабаром він чув лише рев у пісні Аслана. Невдовзі він уже не міг почути нічого іншого, якби навіть захотів. А коли нарешті Лев заговорив і сказав: «Нарніє, прокинься», дядько не почув жодного слова: він почув лише рик. А коли звірі заговорили у відповідь, він почув лише гавкіт, гарчання, виття і таке інше. А коли звірі засміялися — ну, ви можете це собі уявити. Для дядька Ендру це було найгірше з того, що досі йому доводилося чути. Такий жахливий, кровожерливий рев голодних і розлючених звірів він ніколи не чув у своєму житті. Потім, на свій превеликий жах і гнів, він побачив, як інші троє людей вийшли на чисту місцевість, щоб зустрітися зі звірами.

— Йолопи! — сказав він, звертаючись сам до себе. — Тепер ці хижаки поглинуть кільця разом із дітьми, і я ніколи не зможу повернутися додому. Який він нахабний та егоїстичний хлопець, цей Діґорі! А решта від нього не кращі. Якщо вони хочуть позбутися власного життя — це їхня справа. Але як же бути мені? Вони, схоже, про це зовсім не думають. Ніхто не турбується за мене.

У кінцевому підсумку, коли цілий табун диких звірів кинувся до нього, він обернувся й побіг, рятуючи своє життя. І тепер кожен міг переконатися в тому, що повітря молодого світу було справді корисним для старого джентльмена. У Лондоні