Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Двійко подорожніх і один ні в чому не винний керманич, — відповів Керн, — яких прибив сюди шторм і котрих зрадили двоє чорних дияволів, що були залогою корабля!

— Ага, так ось він, ваш злочин, — мовив в'язень. У хатинці було настільки темно, що англійці хоч і лежали в цьому тісному приміщенні, мов поліняччя в дровітні, але все одно не бачили облич своїх співмешканців навіть приблизно. Їхній в'язничник, отримавши вказівки від свого індіянського очільника, залишився на варті зовні, а решта, що брала участь у вилазці, розійшлася.

— Який ще злочин? — не погодився капітан. — Я й пальцем їх не торкнувся, відтоді як купив!

— Того, що ви їх купили, вже досить, — відказав тенор. — Ба навіть більш ніж досить. Я ніколи в житті не купував і не продавав чорношкірих і ніколи не заподіяв зла жодному червоношкірому — та й як я міг, далебіг, коли я сам усього лише втікач-відшкодівник? Однак досить уже того, що я маю той самий колір шкіри, що й ті, що продають.

— А що це ви тут кажете про невільників і кольори? — запитав Бертран. — Хочете сказати, що вони запросто знімуть скальп із такого горопашного слуги, як я?

— Значно гірше, приятелю.

— А що може бути гірше? — скрикнув слуга.

— Судячи з вашого голосу, ви співаєте не дуже впевненим басом, — вирік бранець. — Але якщо вони утнуть ту свою штуку, що надумали, то не мине й тижня, як усі ми виводитимемо трелі дишкантом.

Із трьох новоприбулих в'язнів тільки Ебенезер зрозумів значення цього віщування; і хоча це й нагнало на нього жаху, він був надто збентежений, ба навіть приголомшений, щоб пояснити ту метафору, яка крилася в цьому мовному звороті, бо той його перший подив і досі ще не минув. Їхній господар, невидимий тенор, натомість прямо пояснив це простою англійською, чим вкрай приголомшив Бертрана і капітана.

— Мені довелося прожити в цій клятій провінції лише кілька місяців, — сказав він, — але я добре знаю, що вороги обступили губернатора зусібіч — якобіти та протестанти Джона Куда в середині Провінції, Ендрос на півдні, а французи на півночі, — так що він живе в постійному страху бунту чи вторгнення. Але найбільша небезпека чатує на нього там, де йому і не снилося, — цілковите винищення всіх білих в Меріленді!

— Тьху! — вигукнув капітан. — Одне містечко проти всієї провінції!

— Зовсім ні, — відказав тенор. — Лише декілька білих людей знають про існування цього міста, однак, сховане від зайвих очей, воно існує тут уже багато років; це їхній штаб, як я зрозумів, де зібралися вожді бунтівничих дикунів, і місце, де знаходять собі прихисток мурини-втікачі. Усі незадоволені очільники, налаштовані проти білих, потайки прибувають сюди цього тижня на загальну військову раду, і нас, джентльмени, збираються звалашити і спалити їм на втіху.

Почувши цю новину, Бертран так заголосив, що вартівник просунув голову до хижки і штрикнув у темряву наосліп тупим кінцем списа, бурмочучи погрози. Тенор відповів йому веселою лайкою і, коли вартівник сховався, зауважив:

— Але стривайте, вас зайшло сюди троє, але досі я чув, що говорили тільки двоє з вас: той інший хлоп, він що, хворий чи зомлів там?

— То не страх одібрав мені мову, Джоне Макевой, — силувано мовив поет, — а потрясіння й сором.

В'язню аж подих від подиву перехопило.

— Ні! Присяй-бо! Не можу в це повірити! Ах! Ах! Це надто добре! Ах, їй-богу, це просто диво, як добре! Скажіть мені, чи я й справді чую голос Ебена Кука?!

— Він самий, — визнав Ебенезер, і дикий регіт Макевоя став причиною нових погроз з боку вартівника.

— Ох! Ах! Знаменитий поет-дівак, що замірився настановити на добру путь лондонських шльондр! Оце буде радість — побачити, як тебе засмажать поруч зі мною. Аха! Ох! Ох!

— Тобі не пристало так радіти, — відказав поет. — Ти хотів навмисне занапастити моє життя, а я, хоч і доклав рук до кривд і нещасть, що довелося зазнати тобі, зовсім того не бажав.

— Отакої! — вигукнув Бертран. — Невже це той самий коцур з Паддінґ-Лейн, пане, що обмовив вас перед хазяїном Ендрю?

— Я так розумію, що ви, джентльмени, знайомі, — мовив капітан, — і між вами існують якісь чвари?

— Та чого б це? Ні, — відповів Макевой, — ніяких чвар, от тільки завдяки мені він здобув собі статки-маєтки, хоч це й вийшло випадково, і з вдячності зруйнував моє життя, прискорив мою смерть і занапастив жінку, яку я кохаю!

— Але все це я зробив, не маючи жодного наміру і ледве здогадуючись про це, — дав йому відсіч Ебенезер, — тоді як тобі буде приємно взнати, що твоя помста перевершила геть усі твої найлиховісніші очікування. Мені довелося зазнати страждань від рук злодіїв і піратів, мене обдурив мій найближчий друг, шахрайством у мене відібрали мій маєток, і я змушений з ганьбою втекти назавжди від свого батька; ба більше, моя сестра, що подалася сюди слідом за мною, потрапила в хтозна-яку халепу, тоді як бідолашна Джоан Тоуст… — але тут надлишок емоцій переповнив його, і йому одібрало мову.

— Що з нею? — різко запитав Макевой.

— Скажу тільки те, що, як я гадаю, ти вже мав нагоду побачити в Молдені: їй довелося страждати, і вона страждає й досі, зносячи всілякі лиха і приниження, які годі собі й уявити і котрі, як наслідок, спотворили її стан і зовнішність, а відтак жити їй уже залишилось недовго.

Макевой простогнав.

— І ти, негіднику, ще й звинувачуєш у всьому мене, тоді як вона поїхала саме за тобою? Йсусе, та якби мої руки були вільні, я б сам скрутив тобі шию!

— А я і не скидаю із себе тягар вини, — визнав Ебенезер. — Але якби ти не наклепав на мене моєму батькові, то нізащо не втратив би її, а навіть якби й втратив, то втекла б вона на Паддінґ-Лейн, а не до Меріленду. У всякому разі її б не зґвалтував здоровецький мавр і не заразив пранцями, її б