Читати книгу - "Борва мечів"

— Я можу вам язика вкоротити за такі слова! — побуряковів король-хлопчак. — Я король!

Серсея поклала на плече сина руку, наче захищаючи та вберігаючи.

— Не заважай курдупелю кидатися погрозами, Джофе. Хай панове батько та дядько бачать, що він за один.

Князь Тайвин анітрохи не зважив на її слова; натомість він звернувся просто до Джофрі:

— Аерис теж відчував потребу нагадувати підданим, що він король. І язики полюбляв укорочувати. Можеш запитати пана Ілина Пейна, хоча навряд дочекаєшся відповіді.

— Пан Ілин ніколи не зважувався дратувати Аериса так, як ваш Біс дратує Джофа! — відказала Серсея. — Ви ж самі чули! Він назвав почварою їхню милість короля, він погрожував їхній особі!…

— Помовч, Серсеє. А ти, Джофрі, слухай. Коли вороги кидають тобі виклик, відповідай на нього вогнем та мечем. Але коли вони стають на коліна, простягни руку і допоможи підвестися. В іншому випадку ніхто ніколи тобі не скориться. І ще одне. Той, хто мусить торочити: «я — король!», не є справжнім королем. Аерис ніколи цього не розумів, а тобі доведеться. Коли я переможу в цій війні у твоє ім’я та задля твого спокою, ми разом відновимо королівський мир та правосуд. А зараз тобі слід думати не про мертву та холодну голову ворога, а про живе та тепле лоно нареченої.

Джофрі примхливо закопилив губи, як умів лише він. Серсея тримала його за плече, а мала б за горло, бо хлопчак раптом здивував їх усіх. Замість покірно відповзти під ту скелю, звідки він виповз, Джоф зухвало випростався і вимовив:

— Ось ви тут, діду, балакали про Аериса. Але ж самі страх як його боялися!

«Божечки милі, починається найцікавіше» — подумав Тиріон.

Князь Тайвин роздивився онука мовчки, виблискуючи золотими цятками у світло-зелених очах.

— Джофе! Негайно проси пана дідуся пробачити твою зухвалість! — завимагала Серсея.

Але Джоф викрутився з її рук.

— Чого б це? Усі знають, що саме так і було. Усі битви виграв мій батько. Він убив принца Раегара і здобув корону. А ваш батько ховався під Кастерлі-на-Скелі. — Хлопчак кинув на діда зухвалий погляд. — Сильний король діє без вагань, а не точить ляси!

— Дякую, що поділилися мудрістю, ваша милосте, — мовив князь Тайвин з такою холодною чемністю, що у всіх присутніх трохи вуха не померзли. — Пане Кеване! Здається, король стомився. Будьте ласкаві супроводити його безпечно до опочивальні. Маестре Пицелю, чи не зготуєте їхній милості якогось лагідного трунку для спокійного сну?

— Сон-вина, пане Правице?

— Не хочу я сон-вина! — пручався Джофрі.

Та князь Тайвин, мабуть, звернув би більше уваги на мишу, що копирсалася у кутку, ніж на його слова.

— Нехай буде сон-вино. Серсеє, Тиріоне, залиштеся.

Пан Кеван міцно узяв Джофрі під руку і вивів крізь двері, де чекали двоє з Королегвардії. Великий маестер Пицель поспіхом зашкандибав услід — так швидко, як його несли тремтливі старі ноги. Тиріон не рушив з місця.

— Пробачте йому, батьку, — мовила Серсея, коли двері зачинилися. — Джоф завжди був такий вольовий, я вже вам казала…

— Між сильною волею та дурістю лежить провалля у багато верст завширшки. «Сильний король діє без вагань»? Хто це його навчив?

— Клянуся, що не я, — відповіла Серсея. — Найвірогідніше, він чув щось таке від Роберта…

— А й справді! Про те, як ви ховалися під Кастерлі-на-Скелі — я наче аж знову Роберта слухав.

Тиріонові страх як не хотілося, щоб князь Тайвин зневажив і забув такі соковиті слова.

— Так, пригадую, — мовила Серсея. — Роберт часто казав Джофові, що король має бути рішучим і не вагатися.

— Перепрошую, а що казала йому ти? Я не на те воював, аби посадовити на Залізний Престол Роберта Другого. Ти начебто дала мені зрозуміти, що хлопцеві до батька було байдуже.

— Певна річ. Як інакше? Роберт його зневажав. Та він би його навіть бив, якби я дозволила! Тварина, за яку ви мене випхали заміж, якось ударила малого так сильно, що вибила йому два молочні зуби — і то лише за якусь витівку з кішкою. Я сказала, що заріжу його вві сні, якщо він таке зробить ще бодай раз. І він не робив, але іноді казав…

— Напевне, йому було що сказати. — Князь Тайвин відпустив її скупим помахом двох пальців. — Іди собі.

Серсея пішла, пашіючи люттю на всіх навколо.

— Не Роберта Другого, — зауважив Тиріон після її зникнення. — Аериса Третього.

— Хлопцеві тринадцять років. Ще маємо час. — Князь Тайвин рвучко закрокував до вікна. Він був сам на себе не схожий: схвильований та засмучений більше, ніж хотів показати. — Але йому не завадить сувора наука.

Тиріон вивчив свою сувору науку саме у тринадцять і зараз мало не відчув жалість до свого небожа. З іншого боку, хто заслуговував на таку науку найбільше?

— Та годі вже про Джофрі, — мовив Тиріон. — Ви колись казали про те, що деякі битви виграються перами та круками, хіба ні? Мушу привітати вас із новою перемогою. Скільки пер та круків знадобилося на змову з Вальдером Фреєм?

— Мені не подобається слово «змова», — сухо відказав князь Тайвин.

— А мені не подобається сидіти сліпцем у темряві.

— Не було жодної причини тобі розповідати. Ти не брав у цьому участі.

— І Серсеї ви теж не казали? — вимогливо запитав Тиріон.

— Нікому, окрім залучених до справи. Та й ті знали не більше, ніж мусили знати. Ти мав би розуміти, що тільки так зберігається таємниця — а надто тут, у Дитинці. Моя мета полягала в тому, щоб позбавитися небезпечного ворога за найменшу ціну — а зовсім не в тому, щоб живити твою цікавість або дозволяти Серсеї почуватися важливою особою.

Він зачинив віконниці, насупив чоло.

— Ти не позбавлений розуму та хитрості, Тиріоне. Але визнай просту істину — балакаєш ти забагато. Твій довгий язик колись тебе згубить.

— То дозвольте Джофові його вкоротити, — відповів Тиріон.

— Краще тобі мене не спокушати, — попередив князь Тайвин. — Не хочу більше про це чути. Наразі мене цікавить, як удовольнити Оберина Мартела та його почет.

— Та невже? А мені можна дізнатися вашу думку, чи я мушу