Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

кабанячі полковники нажахкали кабанів до тих кормушок, вельможний мисливець з одного пострілу вклав найбільшого вепря — ґуля наш батюшка, ґуля!.. Після цього належало причаститися всього, що послав бог і трудовий народ. Двері розчинено, високий гість перший ступив до трапезної кімнати, орлиним зором окинув стіл, столи і столики, все побачив, усе зауважив, помітив і відмітив, але ж соціалізм з людським лицем мав не тільки гострий зір, а й тонкий нюх, товариш Кириченко розкрилив ніздрі свого неабиякого носа, нюхнув наїдки й напитки, нюхнув ще раз і загримів: «А де діжкові огірки!»

Літо ще тільки починалося, огірочки могли бути малосольні, але діжкових не було.

— Без діжкових огірків і за стіл не сяду! — заявив вельможний гість.

І тут перед соціалізмом, який втратив людське лице, проштовхавшись крізь частокіл наближених, відважно і, сказати б, відчайдушно став мій непоказний братик і заявив:

— Дайте мені вертольот, і через три години діжкові огірки будуть на столі!

— Дайте йому вертольот, а ми зганяємо в більярд, — звелів можновладець, навіть не поцікавившись, хто це і що це перед ним.

Та коли Марко злітав до Нижньодніпровська і таки привіз маленьку діжечку з малесенькими, як мізинчик, солоними огірочками і Кириченко розхрумкав корнішон і пустив його за щоку, то муркнув Підгорному: «Такого хлопця треба держати під рукою. А він у тебе де?»

А здавалося б: що таке діжечка з солоними огірками? І як може звичайний предмет, мертва річ вирішити долю людини?

Я не розпитував брата про цей випадок.

* * *

І вже зовсім інша мертва річ, і не визначення людської долі, а лиш свідчення, спомин і біль.

Одразу по смерті Сталіна ми з професором Черкасом стали писати до військової прокуратури, до КДБ, до Міністерства оборони, питаючи про долю майора Михна. Відповіді не було нізвідки. Почалася хрущовська весна, мільйони людей вийшли з концтаборів, реабілітували загиблих, — про Гаврила Панасовича не було ніякої чутки. Тоді прийшов Брежнєв, лакизи зробили його маршалом, маршалові захотілося спогадів про бойові подвиги, а подвиги здійснюються тільки під мудрим командуванням, — так над країною знову стала виростати похмура тінь Генералісимуса, про невинно переслідуваних вже не було мови, збудовано нові концтабори, знайдено й поселенців для них — дисидентів, так знову вмерла воля і вмер народ, тепер уже, здавалося, навіки.

І тут Горбачов, і перестройка, і всі брами навстіж, і…

Ми ніколи не знаємо кінця, але початок був прекрасний, і саме той початок приніс мені несподіваного пакета в цупкій синій обгортці, з суворими грифами і п’ятьма сургучевими печатями, про існування яких я вже й забув.

Я зламав печаті, розрізав білі шнурки, зазирнув у таємничий пакет. Кілька аркушиків і обтріпаний блокнотнк з пожовклими сторіночками з півдолоні завбільшки.

В одному з листів писалося: «На ваш запрос сообщаем…» Довго писали, а читати, власне, нічого. Справу майора Михна Г. П. переглянуто і «за отсутствием состава преступления» його визнано невинним. Про що й повідомляється. Прекрасно! Ми тебе вбили, але тепер вирішили визнати живим.

Ще один папірець був випискою з постанови про реабілітацію Гаврила Панасовича, нарешті третій звався: «Опись вещей, изьятых при аресте гражданина Михно Г. А. и возвращаемнх родственникам покойного».

В «Описи» під номером один значилося: «Блокнот самодельный из бланков иностранного происхождения с надписями на иностранных языках».

Номера два не було, не було нічого більше: ні речей, ні повідомлення про те, де перебував Гаврило Панасович, де загинув, коли, від чого.

Ах, яка ж у нас робітнича та ще й селянська держава!

Я взяв той блокнотик, мов послання від усіх невинно убієнних, мов голос Гаврила Панасовича, мов його втомлену душу. Блокнотик вільно вміщався в моїх долонях, я міг зробити з долонь сховок для нього, пригріти, приголубити. Пожовклий папір можна з допомогою хімічних реактивів знов зробити білим, можна прочитати на ньому вицвілі літери і втрачені слова, а людини не воскресиш, не вернеш, не відновиш.

Блокнотик без палітурок, зшитий дивною шпагатиною з… картону. Гаврило Панасович розповідав мені про цей картонний шпагат, з якого зіткані були «матраци» для в’язнів концтабору. Набиті «матраци» були паперовими клаптями, настриженими з особових справ тих, кого вже немає на світі. В кожному матраці — тисячі таких папірців, на них — тисячі імен мертвих, і ти теж приречений на смерть і лежиш на цьому страшному матраці, мов у братській могилі. Та доки людина жива, вона не здається, концтабірники знайшли спосіб користатися навіть тими понурими письменами, матраци стали своєрідною «бібліотекою» для приречених, їх «читали й перечитували», шукали прізвищ знайомих, однополчан, земляків, матрацами обмінювалися, навіть «торгували», сам Гаврило Панасович знай робив з тих матрацних папірців невеличкі блокнотнки і вів у них найпростіші записи про погоду, дні тижня, настрій, щоб не збожеволіти остаточно, щоб нагадати собі, що ти ще людина, що ти мислиш, маєш пам’ять. Щомісяця на їхній барак налітала гестапівська команда, робила обшук, відбирала все заборонене, і щоразу в Гаврила Панасовича знаходили саморобні блокнотики, його кидали до штрафного бараку, звідки він уже не виходив, а його виносили, та знов він насмикував з матраца папірців, знов зшивав їх у блокнотик, вимінював за півпайки (тобто 60 грамів) кістяного хліба огризок олівчика і вперто вів свої передсмертні записи.

Він сказав мені, що останнього зробленого ним блокнотика гестапівці відібрати не встигли, бо прийшли американці і звільнили концтабірників, не казав тоді в Кельні й про те, що використовує цей блокнотик для словничка, хоч міг би скористатися для цього розкішними американськими записниками, яких повно було в штабі підполковника Сейса.

Хто може збагнути психологію людини, яка пробула три роки в фашистському концтаборі?

А хто пояснить мені психологію тих смершівців, які арештовували майора Михна і вилучили цей блокнотик як «вещественное доказательство», а тоді зберігали його в своїх похмурих архівах понад чотири десятиліття?

Мовби в передчутті своєї долі, Гаврило Панасович, записуючи в блокнотик англійські слова, надавав перевагу словам «невеселим»: темний — дарк, фаскенс, твердий — хард, знищувати — краш.

Сімдесят шість аркушиків, сорок сім англійських і двісті вісімдесят одно німецьке слово в словничках, і зовсім несподівана фраза англійською мовою з оповідання Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро»: «…і найстрашніше було те, що по краю цієї порожнечі нечутно прослизнула гієна».

Яку гієну мав на увазі Гаврило Панасович? І чи не за цей натяк поплатився він, зрештою, життям?

Аби ж то гієни тільки прослизали по краю нашого життя. Ми приречені жити серед гієн і здригатися щомиті від їхнього мерзотного виття.

А на звороті кожного з тих сімдесяти