Читати книгу - "Українське письменство"

морози. Лиш божевільні паровози Когось гукають кожну мить.

І, право, з жалем після цього яскравого малюнку чи[таєш] мертво-тенденціозне, незв’язне внутрішньо, немов приклеєне, сухе закінчення:

Хай буде рух! душі! знаття! Нехай і боротьба звірина, — Лиш так оновиться людина І вся матерія життя.

В інших поезіях циклу обидва моменти рівноцінні і тонко переплітаються один з одним. Такі поезії «Захід», «Перше травня на Великдень» і особливо зворушливий «Великдень». В поемі «Живем комуною», складеній своєрідними ритмами (над якими варт попрацювати спеціально) обидва моменти інколи підкреслюються характерними повтореннями. Беру уривок другий:

На капусті жовті метелики, а на Дніпрі — білі. Вітрила груди пнуть, до сонця весла грають, стежки світають за човнами, і тільки пісня по воді: «Ой гиля-гиля, гусоньки, на став!» На капусті жовті метелики, а на Дніпрі — білі. В човнах все ліс, що рубаний, що цілий. Голодне місто проковтне і все-таки обмерзне. Тоді хоч дайте ж ви робітникові. Сміються: всім дамо! Ось ми на зиму в отамани, то, може, й зовсім вас доб’ємо… Ой гиля-гиля, гусоньки, на став!

Це «Ой гиля-гиля…» спочатку подано, як слухове враження, як уривок пісні веслярської; наприкінці автор повторює його про себе, спиняючись на нім думкою і немов застосовуючи його до зустрітої громади.

Цілком нові і трохи навіть несподівані у Тичини його епічні гекзаметри: «Хмари кругом облягли», «Повстанці», «Клеон та Діодот». Треба віддати справедливість поетові, гекзаметром він опанував добре (два-три невдатні рядки на рахунок не йдуть). В «Клеоні та Діодоті» його гекзаметр немов перехоплює звук гомерівського гекзаметра.

Найслабіший Тичина й тут у своїх інвективах, у своєму лірично-сатиричному випаді проти «великих брехунів» та в своєму монолозі «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі». Гнів у Тичини рідко коли виходить переконуючий, — про це ще писав Меженко у «Ґроні». І характерно, що тут поетові одмовляються служити й мова, й музика віршова. Ритм його шестистопових ямбів сухий, а мова повна невиправданих русизмів. Все це на рівні сонетів та ронделів «Плуга».

Здоров був, Пушкін мій… (Чому не «Пушкіне»?) І Пушкін на ставку пливе у грязь, як гавань… Господь стихи простить…

Не сильний взагалі і цикл «В космічному оркестрі». Неприємно вражає перемішання слів і образів із ритмом далеких одна від одної сфер. З одного боку: «І плачуть, і співають промені у далині, немов віолончелі», «Дух пройняв усе»; з другого — семестри, аеростати, мотори, конфедерації, девізи etc. Виїмком являється тільки надзвичайно сильний, бо не обтяжений словесною зайвиною уривок VI: «Мов пущене ядро з гармати».

Сказаним ми, розуміється, ніскільки не хочемо умалити значення останньої книжки Тичини. Навпаки — її хиби й помилки тільки тому й помітні, що проектуються вони на площі високо досконалої віршової техніки. В кого з сучасних поетів знайдемо такі стислі і разом — такі музичні місця, як ці рядки з перекладеної ніби із Баратинського, а по суті такої щиро тичинівської «Весни»: