Читати книгу - "Українське письменство"

Враження свіжого ясного ранку, передане образом зайчика, що «ромашкам очі розтулює» на тлі пахучого сходового неба; ніч в образі старої баби з духом сухих васильків і м’яти — от вершини раннього імпресіоністичного письма Тичини, що на нього звернули увагу Ніковський в «Vita nova», Меженко — в «Музаґеті», а І. Еренбурґ — в легкому і зарозумілому фейлетоні «Киевской жизни» (1919, ч. 54). Тільки й різниці, що там, де перший зазначав «сміливість надзвичайну», третій (Еренбурґ) бачив лиш «умеренные отступления импрессиониста». Тоді ж, з виходом «Сонячних кларнетів», відзначено було велике уміння Тичини побудувати цей свій стиль на даних народно-поетичної традиції. «Земляной дух» — як сформулював Еренбурґ, «вільні речитативи думи», химерна ритміка народної поезії, образи, що стають немов продовженням народної образотворчості — як деталізували інші рецензенти. «Плуг» в стилістичному відношенні був дещо блідіший. Інвективи, як «Плюсклим пророкам» і ін., спроби ронделів та сонета «на громадські теми» Тичині рішучо не вдалися. Та і взагалі «Плуг» показався книжкою одноманітною й нерівною; йому бракувало одстояності «Сонячних кларнетів». Третя допіру випущена книжка Тичини знов відзначається багатством і многогранністю поетичного стилю.

І знову найсильніший Тичина там, де залишається на ґрунті традиційних образів. Одна з найблискучіших п’єс у збірнику, безперечно, є «Плач Ярославни». Для «Вітру з України» це така ж центральна річ, як «Скорбна Мати» для «Сонячних кларнетів», як «Мадонно моя…» — для «Плуга». Можна дивуватись тільки, як зумів поет відсвіжити цей стільки раз тлумачений образ княгині Ярославни — «с зарею плачущей на городской стене»; який новий і багатий зміст спромігся в нього покласти. Широта символічного обхвату — вражаюча. Чого, чого, яких дум і аналогій не будить це протиставлення старої соціальної гармонії, до якої тяжить Ярославна, —

невиразним стихійним голосам, труському сміху та шумові-шумищу, якими відповідає далина на поклики й сподівання княгині. І яка шкода, що сам Тичина, в другій частині поезії (ритмічно прекрасній і необхідній з погляду композиції) вирішив чомусь порозставляти крапки над усіма і, ввести багатий емоціональним змістом символ у вузький фарватер алегорії. Прекрасний у своїй «народності» «Кожум’яка» збудований на популярнім переказі про богатиря-кожевника, що боронить місто (чи край) од ворога, хоч і тут трактування теми чи не занадто розмислове, чи не збивається на «притчу», на аполог. Змій — світова війна 1914—1918 рр., Микита — пролетаріат, боротьба з багатіями, «аж закипіла земля» — соціальна революція, звернена одночасно проти війни і проти привілейованих, у кого «уші не обрізано», у кого «синів не порубано», хто умів чужою кров’ю власкавлювати змія. В тонах народної образотворчості витримано і «Трьох синів» («Приїхало до матері та три сини») і Осінь («Осінь така мила»). Остання взагалі належить до шедеврів Тичини.

Другу групу поезій — поруч з цими речами тематичними — складає інтимна лірика Тичини, вирвані сторінки з його щоденника, що змістом, а подекуди й формою вислову немов продовжують його «Замість сонетів і октав». До цієї групи я відношу «Живем комуною», весь цикл «Вулиця Кузнечна», «Уривки з щоденника» і «Харків». Всі поезії цієї групи мають більш-менш яскраво розмежовані два моменти: а) імпресіоністично накиданий малюнок і б) міркування з його приводу, рефлексії поета й мислителя. В уривках з «Замість сонетів і октав» цю двомоментність навіть підкреслено розділом кожного з уривків на строфу й антистрофу. Без графічного розмежування обидва моменти виступають у поезіях перерахованих вище циклів. В одній поезії малюнок цікавіший, як думки з приводу нього. Це: