Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Вони кружляли і здіймалися наді мною, досі волаючи слова безнадії. Але частина сили, здається, облишила їх. Я рушив далі, іншою частиною дуги, подумки спостерігаючи, як вона росте в червоному світлі Каменя.

Знову подумав про втечу з Ґрінвуда, витягування інформації з Флори, зустріч із Рендомом, нашу бійку з його переслідувачами, повернення до Амбера... Згадав наш спуск до Ребми й проходження відображенням Лабіринту для відновлення пам'яті... Вимушене весілля Рендома та відвідини Амбера, де я побився з Еріком і звідки втік до Блейза... Про подальші битви, моє осліплення, одужання, втечу, подорож до Лоррейн та Авалону...

Рухаючись іще швидше, мій мозок ковзав поверхнею наступних подій... Ґанелон і Лоррейн... Створіння з Чорного кола... Бенедиктова рука... Дара... Повернення Бранда і його поранення... Удар кинджалом мені... Білл Рот... Шпитальні архіви... Аварія...

...І тепер, від самого початку в Ґрінвуді, через усі випробування, й аж до цієї миті боротьби, аби кожен маневр був бездоганним. Я відчув, як у мені наростає вже знайоме передчуття — байдуже, чи були мої дії спрямовані на трон, на помсту чи на виконання обов'язку, — я знав, що всі ті роки воно продовжувало існувати в мені заради цієї миті, коли до нього додалося щось іще... Знав, що тепер чекання закінчилося, що те, заради чого я боровся і на що сподівався, — скоро трапиться.

Ліва... Повільно, дуже повільно... Усе інше не мало значення. Я втілив усю свою волю в ці рухи. Блискавки, обличчя, вітри... Ніщо не мало значення. Можливо, саме зараз я підійшов до того, чим був ідеал Гуґі — до злиття з Абсолютом. Поворот... Права нога... Ще один поворот...

Час більше не мав значення. А простір обмежувався візерунком, який я витворював. Я підсвідомо зачерпнув сили в Каменя — навіть нічого не просив у нього, це було просто частиною процесу, до якого я долучився. У певному сенсі я зник. Став лишень рухомою точкою, запрограмованою Каменем, та здійснював операцію, яка повністю поглинула мене — не залишилося навіть самосвідомості. А втім, на певному рівні я розумів, що також був частиною процесу. Бо чомусь відчував: якби Лабіринт створював хтось другий, результат був би інакшим.

Краєм свідомості я збагнув, що перейшов за половину. Шлях ставав тернистішим, а рухи — ще повільнішими. Якщо не брати до уваги швидкості, то процес чимось мені нагадував початкове налаштування на Камінь у тій дивній, багатовимірній матриці, котра, здавалося, сама була джерелом Лабіринту.

Права... Ліва...

Безупинно. Я відчував себе надзвичайно легким попри повільність руху. Мене постійно охоплювала необмежена енергія. Усі звуки навколо мене злилися в білий шум і зникли.

І раптом я відчув, що більше не рухаюся повільно. Це було не так, як після долання запони чи бар'єру — радше наче якась частинка внутрішнього налаштування.

Я відчув, що рухаюся тепер у звичному темпі, прокладаючи собі шлях між дедалі щільнішими та щільнішими завитками, і наближаюся до того, що стане фіналом візерунка. У мене досі не було жодних емоцій, але на рівні розуму я знав, що радість уже починає наростати в мені й скоро вибухне. Ще один крок... Іще... Можливо, ще з пів дюжини кроків...

Раптом світ потемнів. Здавалося, буцім я стою посеред величезного вакууму, де є лишень слабке світіння Каменя й мерехтіння Лабіринту, схожого на спіральну туманність, крізь яку я крокував. Я хитнувся, але тільки на мить. Певно, це вже останнє випробування, останній штурм. Я нізащо не мав відволікатися.

Камінь показував мені, що робити, а Лабіринт вказував, де саме. Єдине, чого бракувало, — це бачення мене самого. Ліва...

Я продовжував, уклавши всю увагу в ці рухи. Супротивна сила остаточно постала проти мене, як у старому Лабіринті. Але до цього готували мене роки досвіду. Я боровся за ще два кроки супроти зростання бар'єру.

А тоді через Камінь побачив кінець Лабіринту. У мене б перехопило подих від його краси, якби цієї миті я не контролював своїх зусиль. Вакуум навколо мене захитався, коли я вклав усі сили в наступний крок. Я завершив його, а далі було ще складніше. Я відчув себе в самому серці всесвіту; ступаючи зірками, я намагався відновити базовий рух, який був, по суті, зусиллям волі.

Моя нога повільно просунулася вперед... Я старався більше, ніж будь-коли в старому Лабіринті, адже опір став абсолютним. Мав виставити проти нього твердість і силу волі, поза якими не лишалося більше нічого. Здавалось, я взагалі більше не рухався, адже всю свою енергію витрачав на підсвічення візерунка. Принаймні тло позаду мене буде чудовим...

Хвилини, дні, роки... Не знаю, як довго це тривало. Мені здавалося, що завжди, неначе я втілився в єдину дію на всю вічність...

Тоді я ворухнувся. Не знаю, скільки часу на це знадобилось. Але я завершив один крок і розпочав інший. Потім ще один...

Здавалося, що всесвіт кружляв навколо мене. Це кінець.

Тиск зник. Зникла і чорнота...

Я з мить постояв у центрі свого Лабіринту. Навіть не дивлячись на нього, упав на коліна та зігнувся навпіл. Кров гупала в скронях. Голова паморочилась. Важко дихаючи, я захитався. Краєм затуманеної свідомості розумів — я це зробив. Що б там не сталося, а Лабіринт тепер є. І він витримає...

Я почув звук там, де його не мало бути, але мої зболілі м'язи відмовлялися реагувати, навіть на рівні рефлексів, аж доки не стало запізно. Коли Камінь вирвали з моїх ослаблених пальців, я підняв голову та відкинувся назад. Ніхто не йшов за мною крізь Лабіринт — я був певен, що відчув би це. І все ж...

Світло повернулося практично в норму. Примружившись, я дивився в усміхнене Брандове обличчя. Тепер він носив на оці чорну пов'язку і стискав Камінь у руці. Очевидно, телепортувався сюди.

Щойно я підняв голову, як він ударив мене, тож я повалився на лівий бік. Тоді він боляче вдарив мене в живіт.

— Так, ти це зробив, — мовив брат. — Не вірив я, що ти впораєшся. Тепер є ще