Читати книгу - "Вовк-тотем"

Джипи, керовані двома висококласними водіями, спокійно ганялися за вовком — коли той додавав швидкості, і вони додавали, коли той уповільнював свій біг, і вони стишували ходу, але при цьому вони сигналили, різкими звуками змушуючи вовка бігти швидше. Відстань між машинами й вовком трималась у межах п’яти-шести десятків метрів. Хоча великий вовк і може розвинути велику швидкість, однак його велике тіло потребує більше енергії, тож після двадцяти лі такої гонитви вовк уже важко дихав, вивергав білу піну, максимально розкривав пащу, як тільки міг, однак усе одно йому було ніяк дихати. Чень Чжень ніколи так довго не ганявся за вовком, дивлячись із машини, як той біжить. Ще ніколи степового вовка ворог не заганяв до такого стану, що тому не залишалося навіть ковтка повітря, щоб дихати. Чень навіть на якусь мить заплющив очі, не витримуючи більше дивитись на це, і не міг потім змусити себе розплющити їх. Як же він сподівався в цю мить, що вовк зможе бігти ще і ще швидше або зможе піднятись у небо чи заритись у землю, як то розповідається в легенді про вовка, який уміє літати і може просто зі степу піднятись у небесний простір і зникнути в ньому, прорізаючи хмари, або ж зможе заритись у одну з виритих ним глибоких вовчих нір. Однак цей великий вовк не міг ані злетіти в небо, ані знайти собі нору. Степові легенди про вовків, всі до одної, знітились перед лицем прогресивних досягнень науки й техніки. Однак цей справжній, а не легендарний, вовк продовжував бігати, викладаючись з усіх сил і змагаючись зі смертю, зібравши всю свою вовчу волю і впертість. Здавалося, що варто тільки ворогу відстати, як він, вовк, так і буде бігати далі з такою ж швидкістю. Чень Чжень справді сподівався, що перед машинами раптом виникне великий рівчак, яр, коров’ячий скелет — він був згоден на все, навіть якщо при цьому і його самого викинуло б з машини…

Стрільці в обох машинах були зворушені тим, що зустріли такого великого й зухвалого красеня-вовка, й від цього почервоніли ще більше, ніж від щойно випитого вина. Бао Шуньґуй закричав:

— Цей вовк більший за будь-якого з тих, що ми підстрелили! З однієї його шкури можна зробити ковдру, навіть валяти не потрібно.

Радник Сюй сказав:

— Тоді цю шкуру ми не будемо продавати, а подаруємо її командирові полку.

— Правильно! — додав радник Баатар. — Подаруємо командирові полку, щоб він знав, які тут водяться величезні вовки і яке від них велике лихо.

Старина Лю, ляснувши по керму, сказав:

— Великі монгольські степи такі багаті, що тут ледь не молочні ріки течуть. За рік ми зможемо тут облаштуватись краще, ніж у місті, й заживемо багато.

У ту мить Чень Чжень так стис кулаки, що його долоні аж спітніли; йому справді хотілося дати добрячого запотиличника цьому Лю. Однак перед його очами раптом промайнув Вовчик і його серце захопили теплі родинні почуття, ніби вдома на нього чекала голодна дитинка. Його руки безсило опустились, і він тільки відчув, що все його тіло і розум просто заціпеніли.

Два джипи врешті загнали вовка на рівний протяжний схил. Тут не було яру, не було гострого піку, не було рівчаків, — тобто нічого з того, чим міг би скористатись вовк для втечі. Обидва джипи одночасно засигналили, лякаючи небо й землю так, що різало в вухах. Вовка вже так загнали, що в нього заніміли кінцівки і він ледь не випускав дух. Бідний велетень, нарешті, не міг уже швидко бігти, його швидкість вочевидь знизилась, і він уже навіть не міг випльовувати білу піну. Тож як би не натискали обидва водії на свої сигнали, вони вже не могли налякати вовка так, щоб той біг швидше.

Бао Шуньґуй вихопив у радника Сюя рушницю й націлився на вовка. Бах! Бах! — пролунали два постріли. Кулі ледь не підпалили вовчого хутра і їхній свист, якого найбільше бояться вовки, пробудив-таки у велетня залишки його страху. Вовк скажено рвонув і промчав з півлі, майже зриваючи свої легені. Раптом він зупинився і зібравши останні крихти сил, розвернувся і сів, прибравши своєї останньої пози.

Обидва джипи загальмували за три-чотири метри від звіра. Бао Шуньґуй, схопивши рушницю, вистрибнув з машини, постояв кілька секунд і дивлячись, що вовк не ворушиться, набрався сміливості, причепив багнет та, взявши рушницю горизонтально, повільно пішов до вовка. По тілу велетня пішли судоми, його погляд розсіявся, а зіниці розширились. Бао Шуньґуй наблизився до вовка, той, на подив, так і не рухався. Він устромив дуло рушниці разом із багнетом у горло вовка, той все одно не рухався. Бао Шуньґуй розреготався:

— Ми його так заганяли, що він просто здурів, — і, договоривши це, він простягнув долоню і погладив велетня по голові, ніби гладив собаку. Він, мабуть, був першою в монгольському степу людиною, яка за десятки тисяч років наважилась у дикому полі погладити по голові живого вовка, який при цьому спокійно сидів. Велетень усе ще ніяк не реагував на це, однак коли Бао Шуньґуй спробував пригладити його вуха, він з гуркотом упав, мов тисячолітня кам’яна тварина.

Чень Чжень повернувся додому, почуваючись злочинцем. Він навіть не наважувався переступити поріг юрти. Він трохи посумнівався, однак, зрештою, все ж вирішив увійти.

Чжан Цзіюань саме розповідав Яну Ке та Ґао Цзяньчжуну про битву на винищення вовків і чим далі він розповідав, тим більше сердився:

— Тепер уся дивізія, від вищих чинів до нижчих, розохотилась убивати вовків і знімати з них шкури. Стрільці й