Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Так добре, як можна було очікувати, — відповів я. — А що відбувалося в Амбері після того, як пішов?

— Нових катастроф не сталося, — сказав він. — Я й сам залишився там лише ненадовго, тільки щоб пересвідчитися, чи не можу чимось допомогти. Допомога звелася до магічного очищення палацу та виклику кількох дощок, аби перекрити діри. Після цього я звернувся до Рендома по дозвіл покинути палац й, отримавши його, повернувся додому.

— Катастрофа? В Амбері? — перепитав Сухай.

Я кивнув.

— Між Єдинорогом та Змією в залах палацу Амбера відбулося зіткнення, яке призвело до значних руйнувань.

— А що могло змусити Змію зайти так далеко у володіння Порядку?

— Це спричинила та річ, яку в Амбері називають Судним Каменем, а Змія вважає своїм утраченим оком.

— Я маю почути це з початку й до кінця.

Мені довелося переповідати йому весь хід двобою, в усіх карколомних подробицях, не згадуючи, втім, про те, що відбулося зі мною пізніше в Коридорі Дзеркал та кімнатах Бранда.

Під час моєї оповіді очі Мандора блукали від спикарда до Сухая, знову й знову.

Помітивши, що я звернув на це увагу, він посміхнувся.

— То Дворкін знову при своєму розумі?.. — запитав Сухай.

— Я не зустрічався з ним раніше, — відповів я. — Але мені здалося: він знає, що робить.

— ...а Королева Кашфи бачить Оком Змії.

— Не знаю, що вона ним бачить, — сказав я. — Вона ще не до кінця оправилася після операції. Але це цікава думка. Якщо вона може бачити цим оком, що воно їй показує?

— Чисті, холодні абриси вічності, припустив би я. Бачить те, що приховують Тіні. Жодна смертна людина не може довго це витримати.

— Вона має в собі амберську кров, — сказав я.

— Он як? Оберон?

Я кивнув.

— Ваш покійний правитель був дуже діяльний чоловік, — зауважив він. — Але, хай як, а такий зір має бути важким тягарем, хоч, звісно, це тільки моє припущення... а ще таке-сяке розуміння принципів. Не маю жодного поняття, до чого це може призвести. Це може сказати напевне лише Дворкін. Але, якщо він при здоровому розумі, то мусив мати підстави так вчинити. Я визнаю його майстерність, хоч мені він завжди здавався дещо непередбачуваним.

— А ти знаєш його особисто? — поцікавився я.

— Знав колись, — відказав він, — давно, ще до того, як почалися його проблеми. Навіть не знаю, радіти тепер чи непокоїтися. Якщо він одужав, то може зробити багато корисного. З іншого боку, він може вдатися до партизанських методів.

— Шкода, але нічого не можу сказати з цього приводу, — відгукнувся я. — Для мене його вчинки теж є цілковитою загадкою.

— Я теж украй здивований, — сказав Мандор, — таким розташуванням Ока. Втім, усе ж таки схиляюся до того, що це місцева проблема, яка зачіпає стосунки Амбера з Кашфою та Беґмою. Гадаю, роздумувати над цією загадкою навряд чи буде корисним. Нам варто натомість зосередити свою увагу на інших, більш нагальних питаннях.

Мимохіть я зітхнув.

— Наприклад, на питаннях престолонаступництва? — висловив я припущення.

Мандор вигнув брову.

— Бачу, Лорд Сухай устиг тебе проінформувати?

— Ні, — відказав я. — Ні, але я стільки чув від батька про боротьбу за трон в Амбері, про всі таємні змови, інтриги, про шахрайство та подвійну гру, що практично почуваюся знавцем таких справ. Я подумав, що і тут можуть бути подібні речі, а надто, якщо на трон претендують кілька Домів та більш ніж одне покоління.

— Ти маєш рацію, — сказав він, — хоча, на мою думку, тут картина, можливо, дещо чіткіша, ніж це було в Амбері.

— Уже добре, — відповів я. — Щодо мене, я маю намір віддати шану покійному та забратися звідси під три чорти. Повідомиш мене листівкою, як усе вирішилося.

Мандор розсміявся. Сміється він рідко. Я відчув поколювання на зап’ястку, в тому місці, де зазвичай мав на собі Фракір.

— Він дійсно не в курсі, — промовив Мандор, кинувши погляд на Сухая.

— Він щойно прибув, — відказав Сухай. — Я не встиг йому розповісти.

Я попорпався в кишені, витяг звідти монету і підкинув її вгору.

— Орел, — зазначив я, подивившись на монету. — Розповідаєш ти, Мандоре. Що тут відбувається?

— Ти не перший в черзі на трон, — сказав він. Прийшов час сміятися мені, що я й зробив.

— Я це вже знаю, — промовив я. — Нещодавно ти казав мені за обідом, скільки народу стоїть поміж мною і троном. Якщо тільки я взагалі можу розглядатися як претендент, із моєю змішаною кров’ю.

— Двоє, — сказав він. — Попереду тебе двоє.

— Не зрозумів, — сказав я. — А що сталося з рештою?

— Вони мертві, — відповів він.

— Грип цього року лютує?

Він криво посміхнувся.

— Останнім часом безпрецедентно зросла кількість смертей на дуелі та політичних убивств.

— І що превалювало?

— Вбивства.

— Вражає.

— ...отож ви троє знаходитесь під захистом Королівської чорної варти, а також вами опікуються служби безпеки ваших Домів.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи.

— За цією раптовою чисткою рядів стоять численні особи, що водночас забажали досягти успіху? Чи це менша групка, яка послідовно усуває перепони, що стоять на дорозі?

— Корона не впевнена.

— Коли ти кажеш «Корона», кого саме маєш на увазі наразі? Хто приймає рішення під час безкоролів’я?

— Лорд Бенкес з Амблерашів, — відказав він, — далекий родич і давній приятель нашого покійного монарха.

— Я його наче пригадую. А чи можливо, що він сам накинув оком на трон і стоїть за усіма цими усуненнями?

— Ця людина — священнослужитель Змії. Обітниці не дозволяють людям у такому сані посісти будь-який трон.

— Зазвичай знаходяться способи обійти обітниці.

— Це правда, але ця людина, схоже, анітрохи не цікавиться такими речами.

— Але це не завадить йому мати фаворита, а можливо, і трохи його підштовхувати. Чи є біля трону людина, яка вирізнялася б особливою прихильністю до Ордена, до якого належить Бенкес?

— Мені про таку невідомо.

— Втім, це не означає, що таємна угода неможлива.

— Так, але Бенкес не та людина, до якої можна взяти й звернутися з сумнівною пропозицією.

—