Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

В місті Більбао Сюзанна Кларк захворіла — пізніше виявилося, що то був перший напад хвороби, від якої вона страждає й досі, а лікарі ніяк не можуть точно діагностувати, що ж це таке. В ліжку Кларк перечитала «Володаря Перснів» і — як і багато хто до та після неї — зрозуміла: ось що вона хоче написати. Зовсім інакше й зовсім про інше, але — це. Згадалося й дитяче читання, казки К. С. Льюїса та Е. Несбіт, з їхнім поєднанням чарівного і буденного. Згадалося «Земномор’я» Урсули К. Ле Гуїн, в якому, за словами Кларк, «магія здається абсолютно реальною. Ви відчуваєте, що вона має існувати й бути саме такою, як у Ле Ґуїн».

І десь у той же час Кларк побачила те, що згодом описала як «сон наяву»: чоловік у костюмі XVIII століття розмовляє з англійськими туристами в якомусь місті, що дуже нагадує Венецію. Чоловік цей — маг, і його чародійство призвело до якихось жахливих наслідків. (Читачі роману, звісно, вже впізнали Джонатана Стрейнджа та родину Ґрейстіл, — але Кларк тоді ще гадки не мала, хто ці люди.)

Містер Норрелл прийшов із малюнка — точніше, з пазла, який Кларк колись збирала: немолоді чоловіки в старомодних перуках сидять над книжками в бібліотеці. До речі, Кларк зізнається, що з усіх персонажів роману містер Норрелл найближчий до самої авторки. Читати книжки, якнайменше спілкуватись із людьми…

«Я не вигадую історію, аби потім знайти персонажів, які би їй пасували. Радше я покладаюся на персонажів, котрі допомагають мені з’ясувати, яку ж історію я пишу».

Тож яку?

На початку 1990-х Кларк утратила роботу й тимчасово переїхала до батьків, які тоді жили на узбережжі Північного моря, милях у двадцяти від Ньюкасла. Житло було не дуже зручне, але краєвид неймовірний. І Кларк зрозуміла, що чарівна історія, яка визріває в її голові, має стати оповіддю саме про це: про ландшафт. Про магію ландшафту. Про магію Англії.

Але що це за історія і в які часи вона відбувається, Кларк іще не знала.

Їй допоміг історичний детектив Чарльза Паллісера «Квінкункс» (1989): раптом виявилося, що наприкінці XX століття не обов’язково писати «сучасно»; цілком можливо створити вікторіанський роман на тисячу двісті сторінок. Інакше кажучи, можна не думати про жанрові категорії, а писати те, що тобі самому (чи, в нашому випадку, самій) хотілося би прочитати. Як це й робили всі великі творці британські творці казок і фентезі.

Поступово обриси майбутнього роману почали проступати з імли. Кларк зрозуміла, що перед нею не одна історія, а дві, просто друга напряму випливає з першої: з одного боку — трьохсотлітнє правління Короля Крука, з іншого — відродження магії за часів Норрелла і Стрейнджа. Письменниця спочатку вагалася, яку з цих ліній зробити основною, а потім якийсь час не могла визначити, а коли, власне, жили два новочасні маги? Може, у вікторіанські, дікенсівські часи? Чи у XVIII столітті (це дозволило би написати старомодний епістолярний роман)? Зрештою вона вирішила, що наполеонівська епоха для неї найцікавіша — не в останню чергу тому, що тоді жила й творила Джейн Остін.

Роман Кларк настільки бездоганно стилізований під Остін, що це очевидно будь-якому читачеві оригіналу (сподіваюся, й читачам перекладу також, хоча «стиль Остін» для українців ще не є настільки ж упізнаваним, як умовно-вікторіанський стиль, від Піквіка до Голмса). Кларк називала Остін серед п’яти своїх улюблених письменників (вона «підійшла настільки близько до досконалості, наскільки це можливо»), а «Емму» — серед п’яти улюблених книжок («Це найрозумніший із романів. Особливо я люблю діалоги: кожна репліка розкриває пристрасті й клопоти героїв, але при цьому залишається цілком природною»)[412].

Остін в романі, безперечно, домінує, але, як зазначає Кларк, є тут і Дікенс (там, де ідеться про нижчі верстви, не джентльменів). Письменниця вказує, що в Стрейнджі є дещо від Байрона і зовсім трошки — від лібертінів XVIII століття, на кшталт Вальмона з «Небезпечних зв’язків» Шодерло де Лакло. Нарешті, сама тритомна структура «Стрейнджа і Норрела» є не лише діалектичною тріадою «теза — антитеза — синтез», але й іронічним використанням форми вікторіанського «трипалубника»: так жартома називали стандартні тритомні романи другої половини XIX століття.

Є й значно ближчі зразки.

Кларк охоче ділиться спогадами про книжки, які на неї вплинули. З жанром альтернативної історії вона знайома не дуже добре, але із задоволенням читала практично не відомий у нас цикл Джоан Айкен «Вовчі хроніки» (1968–2005), де холодну Британію тероризують зграї вовків, що перебралися з континенту. Джентльмен із будяковим волоссям має прямим прототипом ельфійку з ілюстрацій Чарльза Весса до коміксу Ніла Ґеймана «Книги магії» (Кларк була вражена «невинністю, дикістю та небезпечністю» цієї героїні — самої Титанії, королеви Фейрі). Чарівник без імені з’явився тому, що письменницю свого часу вразили два чорні маги, які й самі забули свої справжні ймення: «Вуста Саурона» у Толкіна і Павук із «Останнього берега» Ле Гуїн. Не одразу Кларк зрозуміла, що людина без імені матиме безліч прізвиськ, — і так виник Джон Ускґласс, Король Крук, Чорний Король, Король Півночі…

А от що письменники не дуже люблять робити — так це визнавати справжні, глибинні, фундаментальні впливи. І Кларк тут не виняток. Дуже нечасто — і тільки коли її запитують прямо — вона називає два імені, двох авторів, без яких «Стрейнджа і Норрелла» не було би взагалі або, принаймні, роман вийшов би зовсім іншим.

Гоуп Міррліз. Джон Краулі.

Як написала фантастка й критикиня Джо Волтон, роман Кларк прийшов до нас із паралельного світу, де після лорда Дансейні (великого ірландського фентезіста початку XX століття) найвпливовішим автором стала Міррліз, а не Толкін. Її роман «Луд-в-імлі» вийшов друком ще 1926 року, був цілком забутий, потім наново відкритий на початку 1970-х, коли видавці вишукували все, хоч якось схоже на «Володаря Перснів», і перевідкритий для нових читачів удруге вже в 2000-ні. «Луд» дуже схожий і дуже не схожий на «Стрейнджа і Норрелла». Це теж історія про світ, в якому колись існувала магія і люди торгували з ельфійським загірним краєм, а потім чари зникли разом із гоноровим та жахним володарем міста, а тепер,