Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Ви встигаєте за нами, дідусю?

— Дякую, встигаю.

— Ми не надто швидко йдемо?

— Ні, не турбуйтесь, діти. Можна мені трохи посидіти, чи ви вважаєте, що тут надто мокро?

— Пісок сухий, як порох, дідусю, і ще зовсім теплий. Спокійно сідайте собі, дайте руку, я допоможу вам.

— Звичайно, дідусю, закуріть сигару, не бійтеся, ми глядітимемо, щоб нічого не сталося.

На щастя, Йозеф лишив сигарети в машині, й запальничка не зіпсована. Дідусь дарує мені такі гарні сукні й светри, багато кращі, ніж батько, в того смак старомодний. Видно, що дідусь дещо тямить у дівчатах і жінках. Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали й нас почали годувати. Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло. Я мало не загинула через бутерброд із печінковим паштетом та через шматок білого хліба з маслом і зеленим сиром. Хай вона повертається додому й сидить із нами ввечері, але не давайте їй доступу до кухні, прошу вас, не давайте. Я бачила голод, написаний на обличчі вчителя, і боюся його. Боже, зроби так, щоб вони мали що їсти, завжди мали що їсти, щоб на їхніх обличчях не з'являвся знов той страшний вираз. І це ж був той лагідний пан Крот, що в неділю сідає у свою малолітражку і їде з родиною до абатства Святого Антонія послухати врочисту службу. Скільки це вже було недільних днів від Зелених свят, скільки від Водохреща, а скільки від Великодня? Він приємний чоловік, у нього приємна дружина і двоє приємних діток.

— Глянь, Рут, правда ж, наш Францик виріс?

— Так, пане Кроте, ваш Францик виріс.

І я вже не думаю про те, що моє життя висіло на волосині, ні, не думаю. Я теж слухняно написала двісті разів: «Не можна красти» і, звичайно, не відмовляюся, коли Конрад Грец запрошує мене до себе на вечірку. Там дають чудові паштети з гусячої печінки і білий хліб з маслом та зеленим сиром, і якщо там хтось наступить комусь на ногу чи перекине келих із вином, то не каже: «Вибачте, будь ласка» чи «Перепрошую», а каже: «Sorry».

Яка тепла трава на узбіччі дороги, які пахучі в Йозефа сигарети, і мені не перестав смакувати хліб із медом, відколи я дізналася, що це батько висадив у повітря абатство. Який гарний Денклінген у промінні призахідного сонця. Нам доведеться поспішати, на переодягання потрібно принаймні півгодини.

— Підійдіть ближче, генерале. Нема чого вам бентежитись, усіх новачків найперше відрекомендовують мені, бо я прожила найдовше в цьому чудовому домі. Чому ви так завзято вганяєте свій ціпок у невинний моріжок, хитаєте головою перед кожним муром, перед каплицею, перед теплицею і все мурмочете: «Поле обстрілу»? Зрештою, це непоганий вислів. Поле обстрілу — вільна дорога для куль і снарядів. Як, Отто? Кестерс? Ні, не треба ніяких фамільярностей, не називаймо одне одного на ім'я, до того ж, ім'я Отто вже зайняте. Можна, я називатиму вас «Поле-Обстрілу»? Мені досить глянути на вас, почути ваш голос, відчути ваш подих, щоб зрозуміти: ви не лише прийняли причастя буйвола, а й живилися ним, тільки його й споживали. А тепер скажіть мені, ви католик? Звичайно, я б дуже здивувалась, якби ви були не католиком. Ви вмієте прислужувати в церкві? Ну певне, вас же виховував католицький священик. Вибачте, що я сміюся. Ось уже три тижні як ми тут шукаємо нового служника в каплицю. Балоша вони визнали здоровим і виписали. А що, як ви нам трохи допоможете? Ти ж бо тихий божевільний, не буйний, і маєш одну-однісіньку дуринку — за кожної нагоди, коли треба й коли не треба, мурмочеш: «Поле обстрілу». Ти ж зможеш перекладати требник з правого боку вівтаря на лівий, а з лівого на правий і ставати навколішки перед дароносицею, га? Ти ж здоровий, як цвях, усі люди твого фаху здорові, матимеш іще силу бити себе кулаком у груди і проказувати: «Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa» і «Kyrie eleison[25]». От бачиш, навіщо може ще пригодитися досвідчений генерал, якого виховав католицький священик. Я запропоную священикові нашого закладу тебе в служники. Ти ж згоден, правда?

Дякую, зразу видно справжнього кавалера. Ні, звернімо сюди, до теплиці, я вам покажу щось таке, що безпосередньо стосується вашого фаху. І прошу, не треба упадати за мною, ми не на уроках танців, і мені вже сімдесят, а вам сімдесят три, не цілуйте мені руку, таке старече залицяння ні до чого, киньте ці дурниці. Краще глянь он туди. Що ти бачиш за цією зеленою шибкою? Так, то зброя, арсенал нашого шановного старшого садівника, він стріляє тими пукавками зайців і куріпок, ворон і козуль, бо наш старший