Читати книгу - "Українське письменство"

Перше, що впадає в око, — це новий формат журналу.

Досі «Книги» і «Нова книга» виходили на зразок «Книгаря», невеликими зшитками в 3—4 аркуші, тільки переробивши убогу зовнішність на мідний гріш видаваного часопису на зовнішність показнішу і пристойнішу, як то належить органові великого видавництва. Формат і розмір «Книгаря» стали свого роду традицією української періодичної бібліографії. Яким же чином т. Годкевич, що в своїх статтях такий натиск кладе на традиції російської бібліографії (так їх поважає), — в своїй практичній редакторській роботі легко і безтурботно ламає традиції бібліографії української?

Справа, розуміється, не обмежується на розмірі та форматі. Вона йде далі і в другу чергу позначається на характері й доборі статейного матеріалу.

Фундаментальних статей в свіжому № «Нової книги» чотири (до речі, число, якого дотримувалась редакція «Книгаря» в одинарних ч. ч.).

' Перша з цих статей — передова редактора С. Пилипенка «На п’яти підоймах». Т. Пилипенка в цій статті турбують справи Державного видавництва — брак основного капіталу, відсутність господарчого плану і т. п. Але висновки його кінець кінцем оптимістичні: п’ять могутніх підойм (ричагів) мають вивести видавництво з того становища, яке т. Пилипенко не боїться назвати «перманентною кризою». Це: 1) товариш Урожай, 2) культурне (наслідком революції) піднесення людності, 3) українізація, 4) розгортання шкільної сітки, згідно з новими планами загального навчання і 5) ліквідація неписьменності. Точними даними, викладками, цифрами т. Пилипенко своїх висновків не підкріпляє: його стаття написана в тонах газетної передовиці. Друга стаття належить т. Арнаутову і трактує питання про підручники для шкіл соцвиху. На жаль, вона становить собою не так розгляд і оцінку видавничих перспектив, скільки ґрунтовний, добре арґументований наказ педагогічним колам, які треба писати книжки для трудшколи. Ядро її не бібліографічне, а методичне. Але і цю статтю з певними обмеженнями можна віднести до тої рубрики, яку т. Годкевич узиває «видавничою політикою».

Інший характер мають останні дві статті. Цікавіша з них перша: про українську кооперацію та поширення книжки на селі. Питання, яке вона висуває, справді актуальне: чому книжка так слабо йде на периферію. Відповідаючи на це питання, автор має мужність признатися, що тут діє і нездатність периферійного апарату розповсюдження, і віддаленість сіл від нинішніх округових центрів — при безперечному культурному занепаді районів (особливо це треба сказати про районові центри з колишніх повітових міст). Слушно й цікаво сформульовано і практичні висновки автора про заходи, що їх треба вжити для поширення книги. Стаття т. О. Прозоровської про «Формування робочого ядра по бібліотеках» (четверта з черги) найменш цікава. Авторці бракує ширшого погляду. Нудно читати многоповторювані її слова про те, що для широкого читача класики «російські і чужоземні (про українських ні слова!) в повних збірниках творів становлять матеріал важкий і некорисний, для читача ж розвиненого, або коли єсть досвідчений бібліотекар-марксист, що міг би освітить твори марксівською критикою, класики становлять дорогоцінний матеріал для вивчення різних періодів економічного розвитку».

Добір статей (так само як і форма) розриває з дотеперішньою бібліографічно-журнальною традицією, — і розриває, мені здається, не на користь журналові. Гадаю, що й тут попередній досвід періодичної бібліографії української не годилося б так зневажати.

Я, розуміється, зовсім не хочу цим сказати, що статті про книгарство, видавництво, книжкове поширення та бібліотечне користання книжкою — непотрібні. Мені видається тільки, що ними самими не можна обмежуватися… Мені здається, що годкевичівське означення зреформованої «Нової книги», як «масового журналу видавничої політики та книгарської справи», містить в собі внутрішнє протиріччя. Журнал книгарський, журнал видавничої політики не може бути виданням масовим, широкого споживання; це є вузькоспеціальний, книгарський журнал. Коли «Нова книга» хоче знайти стежку до читача масового, то їй не слід цуратися статей на літературні, теоретично-літературні і інші «неправовірні» чи «не зовсім правовірні» з погляду ригористів бібліографії теми.

Так стояла справа в «Книгарі», так мала очевидячки стати вона і в «Книзі» до її зреформування.

Висуваючи приклад «Книгаря», я не хочу цьому прикладові давати нормативне значення. Мені прекрасно відомо, що «Книгар» протягом двох з половиною років видання змінявся, формувався і остаточно ще не усталився. Але разом з тим я не заперечував би того, що він краще відповідав потребам українського читача, ліпше їх угадував, аніж це робить «Нова книга».

Розпочатий як бібліографічний листок-реклама, як інформативне видання т-ва «Час» про себе, щось на зразок «Известий книжного магазина М. О. Вольфа», він уже протягом першого року свого існування виріс із цих рамок. Коли ж наприкінці 1918 р. організатор журналу В. Старий виїздив за кордон, щоб налагодити друк української книжки в Чехії, — то разом з завідуванням редакцією він передав мені і цю свою тенденцію збільшувати в журналі елемент критично-бібліографічний. Це спадалося з поглядом нової редакції, і протягом 1919 року перший статейний відділ «Книгаря» визначив я так:

a) Статті з приводу тих чи інших літературних ювілеїв (передова — з приводу 25-ліття літературної діяльності С. О. Єфремова в ч. 29—31; статті-студії (з приводу столітнього ювілею кулішівського — ч. 23—24); статті-вступи до вивчення тої чи іншої справи, як стаття В. Петрова про Сковороду з характеристикою всієї літератури про філософа в ч. 29—31).

b) Статті з приводу значних появ літературних — там, де редакція не вважала за можливе обмежитися рецензією. Так оцінені були в журналі «Сонячні кларнети» Тичини, заходи Загула — Кобилянського коло перекладу цілого Гайне, спроби повних видань Л. Українки, Коцюбинського і інш.

c) Статті, присвячені теоретичним питанням бібліографії: прекрасні популярні замітки А. Л. Бема. Гадаю, що такі статті можливі і в «Новій книзі», без небезпеки порушити компетенцію «Бібліологічних вістей».

d) Статті