Читати книгу - "Українське письменство"

e) Літературно-видавничі проекти (стаття П. І. Зайцева з планом «Збірника творів» Куліша).

f) Статті про зовнішність укр. книжки і навіть про її внутрішню впорядкованість та охайність. З мого погляду, навіть питання про книжну мову може набрати такої актуальності, що і критико-бібліографічний журнал мусить його торкнутися.

Далі за відділом статейним у «Книгарі» йшов відділ рецензій (огляди преси містилися на чолі відділу, як і в «Новій книзі»), а далі мав бути (розвернутися повніше він так і не встиг) другий відділ статей — «поличка книгаря й бібліотекаря», куди й повинні були увійти статті й замітки на теми, яких «Нова книга» торкається в своїх основних статтях.

Мені здається, що описаний вище добір і розподіл статтьового матеріалу більш доцільний, як той, що його практикує редакція «Нової книги» в зреформованому числі. Українському читачеві (ми цілком погоджуємося тут з т. Г. К-бою) потрібний єдиний критично-бібліографічний журнал, різноманітний, рухливий, недорогий, а значить — невеликий, — слід боятися тільки через край солідного, нерухомого, раз на чотири місяці видаваного альманаху, бібліографічного genre ennuyeux. Українському читачеві потрібний журнал, який би не тільки держав його в курсі книжкової продукції, але й проповідував йому нові книжки та видання. Зреформована «Нова книга» — чи не занадто, як на нашого масового читача, академічна?

Навряд чи можна назвати вдатним і третій відступ «Нової книги» від нашого бібліографічного звичаю — заміну рецензій-обговорень рецензіями-анотаціями. Рецензія-анотація, рецензія описового характеру, розуміється, вигідніша для редакції, особливо на перших порах: вона не потребує кваліфікованого рецензента і тим ніби забезпечує повніший охват книжкового виробництва в рецензійному відділі. Але з другого боку, вона рідко коли може бути цікава, рідко коли дає достаточне поняття про книжку. Вона бліда. Так сталося з рецензіями «Нової книги». Навіть у досвідчених літературних людей вони виходять невправні і анемічні (І. Немоловський, М. Доленго, П. Височанський і інш.).

Іноді короткість рецензії не дає змоги дати тій чи іншій книзі принципову оцінку. Так, зосібна, сталося з рецензією на шевченківські твори, видані в Москві заходами літературного товариства «СіМ». Оцінюючи нове видання Шевченка, поважний бібліографічний журнал мусить пам’ятати, що текст «Кобзаря» ще не установлений остаточно, що критична робота Доманицького на сьогоднішній день перестаріла і що, нарешті, якість кожного нового видання в значній мірі залежить від того, оскільки і як воно взяло на увагу нову роботу над шевченківськими текстами. Читач уже знає з авторитетної оцінки про несерйозність, про неохайність московського видання. Бере рецензію «Нової книги» і там знаходить досить невиразну, не цілком позитивну, але й не засуджуючу оцінку т. Річицького, далеку від принципіального ставлення справи.

Нам добре відомо, що влаштувати рецензійний відділ з оцінок докладних і ґрунтовних — річ нелегка. Але не треба думати, що вона таки неможлива. В Харкові і в Києві досить хороших спеціалістів в різних галузях науки й мистецтва. Треба тільки збити їх в одну журнальну сім’ю, заінтересувати її журналом — тобто зав’язати з ними листування і дати їм змогу без зайвого відкладання, в скорому часі бачити свої думки надрукованими. Добитися акуратного виходу книжки щомісяця, забезпечити їй хорошу розсилку — в даному разі буде половиною справи.

Нарешті, відділ «Хроніки». В «Новій книзі» він виключно багатий і розпадається на силу підвідділів: І. Видавництва. II. На шляху до читача. III. Бібліотечне життя. IV. Книгознавство. Бібліографічна робота. V. Друкарська справа. VI. Література. Наука. Мистецтво. Кожний з підвідділів складається з кількох статей і досить великої кількості розрізнених заміток. Деякі з них більше личили б журналові бібліологічному, аніж бібліографічному.

Ця надзвичайна, несподівана в журналі для масового читача розкіш вносить до «Нової книги» навіть певну диспропорцію. Справді: фундаментальні статті займають 12 стор.; огляди й реферати — 6; рецензії (в журналах такого роду — річ центральна) — 25; а розбита на шість рубрик хроніка — 39.

Не кажу, щоби ця хроніка була нецікава, навпаки, — але в журналі неспеціальному, розрахованому на масовий ужиток, її занадто. Пишу так тим пряміше, що й один з редакторів «Н. книги» висловився за найстрогіше розмежування всіх теперішніх бібліографічних та бібліологічних видань: «Літоп. укр. друку», «Нової книги» та «Бібліологічних вістей».

Наприкінці спробуймо зробити підсумок усім попереднім міркуванням.

Справа широкого критично-бібліографічного журналу ніколи не стояла на Вкраїні так гостро, як тепер, після кількох літ невдатних бібліографічних спроб. В тій дискусії, яка знялася навкруги цього питання, було висказано, що найкращим вирішенням цієї справи є єдиний критично-бібліографічний журнал. Справедливість цієї думки може бути обґрунтована: а) пасивністю українського читача, якого треба ще нахиляти до книжки, b) економічною його слабістю, яка не дозволяє валити йому на плечі кілька видань, і с) порівнюючим успіхом критично-бібліографічного часопису в рр. 1917—20.

Зреформована «Нова книга», як спроба вирішити справу популярного бібліографічного видання, є трохи заважка через свої занадто сильно виявлені ухили в бік книгарсько-видавничої політики. Щоби стати журналом жвавим і справді цікавим масовому споживачеві, «Н. к.» треба: 1) поширити відділ статей, поруч з питаннями книжкового торгу та бібліотечним, відгукуючись широко й різноманітно на видатніші з’явища літературного порядку, 2) замість рецензій-анотацій знов повернутися до рецензій-обговорень, як до більш змістовних і повчаючих, і 3) погодити відділ хроніки з бібліографічним характером та неширокими рамками журналу…

І нарешті — уклінне прохання не так до редакції, як до видавництва: забезпечити акуратний, щомісячний вихід журналу і тим покласти початок умовам, в яких журнал зможе обрости сім’єю постійних і добре підготованих співробітників.

1925