Читати книгу - "Доторк"

До того моменту він може відвести весь час на ліплення. А коли стане надто темно, користуватиметься самим дотиком. Якщо Бетговен міг створювати музику, бувши глухим, якщо Мілтон писав після того, як осліп, а Ренуар малював пензликами, прикріпленими до кистей, тоді й він зможе працювати з глиною без допомоги зору.

***

Останнього тижня липня, коли Барні зміг встати та рухатися й почувався набагато краще, Ґерсон приніс вістку, що Макс Праґер просив його прийти.

— Як він?

— Дістав велику дозу, — відповів Ґерсон. — Не думаю, що довго протягне.

— Чому він хоче мене бачити?

— Гадаю, тому що в нього більше нікого нема. Я ходив до нього кілька разів, але, здається, у нього нема друзів.

— Я не знаю, про що з ним говорити.

Ґерсон трохи помовчав, тоді запитав:

— Ви звинувачуєте його в тому, що сталося з вами й дружиною?

— А кого ще мені звинувачувати?

— А себе не звинувачуєте в тому, що передали це іншим?

— Тут інакша ситуація, — хоча Барні не міг пояснити, як і чому вона інакша. Усе, що він знав, це те, що Праґер залишився в тіні й зіграв героя, а вони з Карен через це постраждали.

— А вам не спадало на думку, що, якби він не залишився в тіні й не позбувся тих гранул, загинуло б багато людей?

Ґерсон роздратував його своїми притиками.

— Я думаю про це, але не допомагає.

— У нас, у морській піхоті, йому б за таке медаль дали, — сказав Ґерсон, зняв окуляри й взявся методично протирати їх кишеньковою хустинкою. — Неймовірно, які люди передбачувані. Ви скульптор і митець, але реагуєте так само, як люди, з якими я стикався сотні разів по всьому світі — від покоївок і чорноробів до політиків і науковців. Коли вас зачіпає щось, чого ви не розумієте, завжди потрібно повісити провину на когось. Ви перший митець на моєму рахунку. Я думав, поводитиметесь якось по-іншому.

— Слухайте, я й сам хворий. У мене опіки, не забули? Крім того, яка йому користь із того, що він знатиме, як я почуваюся?

Та через два дні Барні все ж пішов. Слова Ґерсона спонукали його до певних роздумів. Барні спробував переконати себе, що Праґер став просто невинною жертвою, як і вони з Карен. І все одно, коли Барні згадував його, м’язи рук і плечей у нього напинались, а серцебиття прискорювалося. Усе своє життя його неприємно вражав вибуховий характер батька, проте тепер власна реакція нічим не відрізнялася — інстинктивна, м’язова, бездумна.

Дорогою до приватної палати Праґера на четвертому поверсі він помітив людей, що виходили на третьому, чоловіків з квітами, коробками цукерок і радісними обличчями. Табличка навпроти ліфта повідомляла «Пологовий відділ», стрілка вказувала праворуч. Але нижче, збоку, біля вогнегасника, висів інший значок, який тепер він завжди бачив на стінах, у проходах і коридорах. Барні встиг помітити його саме перед тим, як зачинилися двері ліфта, — стрілку під трьома трикутниками, помаранчево-чорний значок, що вказував людям напрямок до протирадіаційних сховків.

Він не був готовий до шоку, спричиненого виглядом Праґерового обличчя, роздутого, червоного, безволосого (навіть брови повипадали); єдину руку, що виднілася назовні, проколювала голка з пластиковою трубкою, підведеною до перевернутої пляшечки з безбарвною рідиною, а шкіра на ній була пухирчаста й зранена численними опіками. Друга рука й решта тіла ховалися під покривалом, яке висіло на рамці, щоб не торкалося тіла.

— Барні… ти прийшов… — з присвистом, ледь ворушачи губами, озвався голос, ніби боявся розколоти маску обличчя. — Сідай… скажи… що там?

— Ти сам як, Максе?

— Н-норма… Трохи згорів на сонці. Добре виглядаєш. Я… хвилювався… за тебе… і жінку твою. Але ти виглядаєш чудово.

— Так, нам пощастило. Лікарі багато не кажуть, але, думаю, як тільки минуть симптоми, з нами все буде гаразд.

— Бляха… Я радий… — прошепотів Праґер. — Ти собі не уявляєш, скільки я про вас думав… чи все так зле… Думав, ви, певно, мене ненавидите…

— Та не кажи дурниць. — Але на цих словах Барні до горла підступив клубок.

Праґер вдумливо дивився на нього, тоді, здригаючись, зітхнув.

— Я й не знав, що ношу те із собою. — Він заговорив голосніше. Барні бачив, як йому боляче, як він старається викласти все якомога швидше. — Не знав. Повірте мені. Пробачте мені… обоє… будь ласка… Барні, не тримай на мене зла…

— Звісно, що ми знаємо: то був нещасний випадок. Не треба просити пробачення. Немає тут винних. Блін, Ґерсон от узагалі сказав, що в піхоті тобі б за таке медаль дали. А я ж сам хіба не розніс ту заразу іншим? Ми з Ґерсоном і його командою ходили по людях, і я навіть не знав, що їх також заразив. Таке могло з будь-ким статися. Не треба просити пробачення.

Праґер мовчки дивився на нього, а тоді з його погляду зникло будь-яке тепло. Не рухаючи головою, він відвернув погляд, звів очі до стелі, ніби більше не міг дивитися Барні в обличчя. Він затих, чувся лише хрип, а тоді:

— Ти брешеш…

Барні не заперечував. Праґер бачив це в його обличчі, чув у словах, що він досі його звинувачує. Старий надто близький до смерті, щоб його обманювати.

— Вибач, Максе. Я хочу. Але не знаю як. — Барні хотів, щоб той зрозумів, що він переживає. Божевілля. Він хотів, щоб Праґер вибачив йому неспроможність пробачити.

Та Праґер уже на нього не дивився.

— Я прийду до тебе завтра, — сказав Барні. — Тобі щось треба?

Праґер не відповів, лише впився поглядом кудись убік, наче Барні вже пішов. Він іще трохи посидів, тоді підвівся й чекав, доки Праґер зверне на нього увагу.

— Ну, давай, Максе. Я дуже заплутався. Дай мені трохи часу, і, можливо, я з цим розберуся.

Жодної реакції.

Барні спіткнувся, виходячи з палати, обличчя розчервонілося від сорому й люті. Яке той мудак має право робити так, щоб Барні почувався винним? Як це так несподівано він сам став винуватим? Ну і в сраку його. Прощення не можна отак просто ввімкнути, як поливалку для газону. Дуже гарно й довго можна говорити про християнську чуйність, але слова прощення смердять на кілометр, коли чути, що вони нещирі. І він не міг змусити себе шкодувати Праґера лише тому, що