Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Мені справді вдалося здивувати Загіра. Він навіть не відразу знайшов що сказати, смикнув щелепою, перебуваючи в збентеженні й лише потім перепитав:

- Ви хочете сказати, що хтось спочатку намалював символи, а потім зрозумів, що один із них зайвий і почав його стирати?

Я знизала плечима. Насправді бачила я трохи більше, але мало хто повірить мені. Якщо не вірили навіть найближчі, то чого чекати від випадкового демона. Тому версія, яку я вимовила вголос, виявилася правдоподібнішою:

- Або хтось прийшов раніше за нас, оглянув символи й вирішив, що кілька з них зайві, хотів їх позбутися, але почув наше наближення і не зміг закінчити.

- Значить, у будинку є хтось, хто не зацікавлений у тому, щоби символи розшифрували? - Загір відвернувся і скривився. Я нервово покусала губи та знову заговорила:

- Так, я думаю саме так. А тому й зробила відбиток особисто. Хочу перевірити чи буде напівстертий символ на паперах, які мені нададуть згодом. Або його зітруть зовсім.

- Гарна думка, - не дивлячись на мене, хитнув головою демон. Він про щось посилено розмірковував, і я не витримала:

- Чому ви не підозрюєте мене?

Від цього питання Загір здригнувся, ніби прийшов до тями, і повільно обернувся. Оглянув мене з голови до ніг, а потім відповів:

- Ви не схожі на людину, яка здатна мучити дитину, - його блакитні очі, здавалося, можуть зазирнути в душу, і я ніяково опустила голову. За мить почула: — А чому ви не думаєте на мене? Чому наважились сказати правду?

Моя посмішка вийшла саркастичною, а погляд я так і не підняла, продовжуючи розглядати низ штанів співрозмовника:

- Якщо я розповіла вам про символ, це не означає, що я вас не підозрювала. Навпаки. Вирішила перевірити чи спробуєте ви мене вбити.

Приміщення знову поринуло в задумливу тишу, яка незабаром мені набридла. Не знаю вподобання Загіра, з його гострим слухом, але мені тиша ніколи не подобалася. Ховалося в ній щось мертве і страшне.

– Підозрювати треба всіх, – сказала рішуче. – У цьому будинку не так багато мешканців. І ми обидва чули чоловічі кроки. Скоріш за все, невідомий не малював символи, і не ламав меблі, але він точно спробував стерти сліди. Можливо, він досяг певного успіху, і тепер я не зможу побачити повну картину.

- У вас в родині ніхто не був жандармом? - придивився до мене чоловік уважніше. Він хотів розрядити атмосферу жартом, але отримав у відповідь серйозне:

- У мене був батько, який страждав на манію переслідування. Йому завжди здавалося, що діти стежать за ним або крадуть його дрібні речі, щоб перепродати сусідам для наведення злих чар.

- Вибачте, - покаянно промовив співрозмовник, але я лише хитнула головою:

- Нічого страшного. Це в минулому, а зараз мене більше турбує інше питання: у тому, що відбувається в будинку, точно замішана людина, але справа не тільки в ній. Є щось іще. Думаю, саме те, що ви чули у стінах.