Читати книгу - "Все королівське військо"

вона молодшою й усім скидалась на дівчину: і тендітним станом над гарними, в міру повними стегнами, і стрункими гомілками, схрещеними перед стільцем, і м’якими, дівочими обрисами обличчя, і великими темно-карими очима, що навіювали думки про довірчу розмову в сутінках перед хвірткою старої садиби, де за парканом цвіте бузок. А от волосся її було обчикрижене майже до самої шиї і за тодішньою модою завите дрібними кучериками, і то була чиста ганьба, бо таке обличчя мали б обрамляти довгі та густі, з тьмяним полиском коси, розкидані на сніжно-білій подушці. Певне, такі вони й були — довгі та густі — до тієї жорстокої розправи.

— Та мені байдуже,— мовила вона й відхилила голову у затінок.— Я й сама не хочу працювати в школі, яку будують для того, щоб урвати частину грошей. І Віллі не хоче бути скарбником, коли доводиться мати справу з такими безчесними людьми.

— Я все одно балотуватимусь,— похмуро озвався Віллі.— Вони не зможуть мені перешкодити.

— Якщо ти не проводитимеш стільки часу в місті,— сказала Люсі,— то матимеш змогу більше займатися правом.

— Я все одно балотуватимусь,— повторив він і рвучко труснув головою, немов відкидаючи з очей пасмо волосся.— Балотуватимусь,— повторив ще раз, так наче говорив не до Люсі й не до мене, а до цілого світу чи до Всевишнього,— хай навіть не наберу й жодного голоса.

І коли надійшов час, він таки виставив свою кандидатуру і набрав більш як один голос — але не набагато більше, і містер Долф Пілсбері зі своїми прихвоснями переміг у цьому раунді. Чоловік, якого обрали тієї осені замість Віллі, ще не встигши почепити свого капелюха в кабінеті скарбника, підписав чек на виплату завдатку Дж. Г. Мурові, і Дж. Г. Мур збудував школу. Та про це мова далі.

А історія, яку розказав мені тоді Віллі, була така. Компанія «Джефферс констракшен» запропонувала підряд вартістю сто сорок дві тисячі доларів. Та було ще два підряди, більші вартістю за цей, але дешевші від Мурового, що мав коштувати сто шістдесят п’ять тисяч та ще й з чималим верхом. І коли Віллі зчинив бучу навколо пропозиції Мура, Пілсбері витяг на світ отих негрів. Джефферс був великий підрядчик з півдня штату, і в окремих його бригадах працювало багато чорношкірих мулярів, штукатурів, теслярів. От Пілсбері й почав репетувати, що Джефферс, мовляв, навезе сюди негрів (в Мейсонській окрузі, як я вже казав, переважає біле фермерство), а ще гірше те, що декотрі з них, кваліфіковані робітники, отримуватимуть вищу платню, ніж білі, яких наймуть на допоміжні роботи в околицях Мейсон-Сіті. І Пілсбері дедалі дужче розпалював пристрасті.

Він розпалював їх доти, доки всі забули й про те, що, крім пропозицій Джефферса і Мура, є ще дві пропозиції, і про те, що Пілсбері має шуряка, а той має цегельню, в якій і Мурові належить чималий пай; і про те, що не так давно будівельний інспектор штату забракував велику партію цегли й проти власників цегельні було порушено судову справу; і про те, що, поза всяким сумнівом, саме ця цегельня й постачатиме будівництво школи — це було ясно, як божий день. У цегельні Мура та шуряка Пілсбері працювали в’язні з тюрми штату, працювали майже задурно, бо той шуряк мав добрі зв’язки десь у верхах. Та ще й, як я згодом дізнався, такі добрі зв’язки, що будівельного інспектора, який зчинив галас навколо тієї цегли, невдовзі турнули з посади,— але я так і не зміг з’ясувати, чи він був справді чесний, чи просто не досить обізнаний.

А Віллі в своєму протиборстві з Пілсбері та шерифом не здобув ніяких успіхів. У містечку була група недругів Пілсбері, але дуже нечисленна, і Віллі не додав їй прихильників. Він виходив на вулицю, хапав за гудзика перехожих і намагався розтлумачити їм становище. Його не раз можна було побачити десь на розі, у пропітнілому бавовняному костюмі, з навислим на очі чубом, з якимсь старим конвертом в одній руці та олівцем у другій,— він писав цифри, пояснюючи, через що зчинилася буча, та люди не дуже, хочуть слухати, коли звертаєшся до них тихо й терпляче, затримуєш їх під пекучим сонцем і змушуєш займатись арифметикою. Віллі поткнувся був до «Мейсонського вісника», щоб окружна газета виступила з цього питання, але йому відмовили. Тоді він виклав свої погляди на справу з підрядами в довгій заяві і хотів надрукувати її власним коштом окремою листівкою в друкарні «Вісника», але й там дістав відмову. Довелося поїхати до столиці штату й виготовити листівки там. Віллі повернувся з листівками і найняв двох хлопчаків розносити їх по домах. Та одному з них це заборонили батьки, як тільки дізналися, що воно таке, а другого, котрий розносив листівки й далі, побили якісь великі хлопці.

Отож Віллі взявся розносити їх по містечку сам — ходив від будинку до будинку зі старим шкільним ранцем, напакованим листівками, стукав у двері й чемно піднімав капелюха, коли виходила господиня. Та здебільшого господиня не виходила. За вікнами було чути шурхіт завісок, але ніхто не з’являвся. Тоді Віллі підсовував листівку під двері і йшов до наступного будинку. Обійшовши так Мейсон-Сіті, він подався до Тайрі — другого містечка в окрузі,— а потім узявся й до придорожніх селищ.

Та на виборців його листівки не вплинули. Скарбником обрали іншого. Дж. Г. Мур збудував школу, і ще не висохла фарба, як будинок треба було ремонтувати. Віллі залишився без роботи. Пілсбері та його приятелі, поза всяким сумнівом, отримали від Дж. Г. Мура чималий гріш на віддяку й забули про всю ту справу. Забули, власне, десь на три роки, поки не настали для них чорні дні.

Тим часом Віллі жив на татовій фермі, допомагав по господарству, а щоб заробити якийсь дріб’язок, підрядився на роз’їзну торгівлю патентованим набором «Домашній майстер» — і знову ходив від дверей до дверей, їздив від селища до селища своєю старенькою машиною, завертав по дорозі на ферми, стукав у двері, піднімав капелюха і показував господині, як самотужки полагодити каструлю. А повернувшись додому, до пізньої ночі сидів над книжками, готуючись до екзамену на адвоката.

Але все це було потім, а того вечора Віллі, Люсі і я сиділи у вітальні, і Віллі сказав:

— Вони хотіли переступити через мене. Думали, я робитиму все, що мені скажуть, і хотіли переступити через мене, наче я бруд під ногами.

А Люсі, поклавши шитво на коліна, заспокійливо мовила:

— Любий, але ж ти сам