Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Серед уцілілих від татарських погромів, певне, був і Галич. На сьогодні ми не маємо вичерпних археологічних та писемних підтверджень його взяття. Зникнення міста зі сторінок джерел на короткий час монгольського маршу до Європи породжує чимало спекуляцій на тему, що ж відбувалося 1241 р. в місті, яке не сприймало Романовичів. Можна лише здогадуватися, але слід урахувати принаймні два відомі факти: уціліли два на той час уже збудовані храми Галича — Успенський собор (споруджений і освячений у середині XII ст.) та церква святого Пантелеймона (пам’ятка романського архітектурного стилю кінця XII ст.). Випадки ж руйнування монголами храмів у інших містах добре задокументовані. Це ставалося зі зрозумілих причин, адже саме там мешканці знаходили останні прихисток, саме там стояла остання лінія оборони, саме звідти могли вести потаємні підземні ходи, якими люди та свійські тварини намагалися перейти в безпечне місце. Галицькі храми така доля оминула.

До Західної Європи ринула маса населення, ще більша, ніж це було наприкінці 30-х років XIII ст. Люди втікали від лютого ворога й часто зупинялися в дуже віддалених від первісної домівки землях: Богемії, Саксонії, можливо й далі. Кількість таких «вимушених» переселенців важко встановити, бо втікали всі: від князівських родин до простолюду. Серед таких була й сім’я колишнього київського, чернігівського й галицького володаря Михайла Всеволодовича. Його супровід виглядав вражаюче. Це був не лише особистий почет, який мав охороняти дітей і онуків, але й, мабуть, князівська дружина, навантажений обоз. Поневіряння цієї численної групи осіб більш ніж промовисті. Вони після спалення столичного Чернігова намагалися знайти собі притулок на Волині (в Луцьку), у Галицькій землі (Коломийська волость), в Угорському королівстві (батько-князь сватав свого сина Ростислава Михайловича за доньку Бели IV і так само, як і Данило Романович, за першим разом дістав «гарбуза»), та навіть прикордонній із німецькими землями Сілезії. Саме тут, під містом Сілезька Середа, за трагічних обставин містяни сприйняли обоз князя за передовий татарський загін, напали на нього, пограбували та вбили онуку Михайла Всеволодовича, що додало йому не тільки сивого волосся, а й укотре підкреслило складне становище, в яке потрапили всі мешканці Русі — від старого до малого, від князя до холопа.

Військовий похід монголів до «вечірніх країн», певне, продовжувався б, незважаючи на втрати під час переходу через руські землі. За Карпатами можна було поповнити лави військ не лише за рахунок лояльних до нової сили місцевих вельмож та їхніх військ. Історична Паннонія віддавна залишалася своєрідним серцем Азії в Європі, останнім відтинком Великого Степу, де можна було перепочити та продовжувати рухатись далі. Але в столиці держави Чингізидів, далекому Каракорумі, несподівано помер каан Угедей, а в нових виборах мусили брати участь усі найближчі претенденти на вакантний стол, проте частина з них якраз була в поході на чолі з Батиєм. Треба було негайно повертатися. Така зміна сил не дозволяла очільникам кампанії та радникам молодого онука Чингізхана розраховувати на успіх у зіткненнях із сильними військами німецького імператора на лісистих теренах за Ельбою та Одрою, тим паче на підході до Альп. Спустошивши землі Сербії, Болгарії, Боснії, номади відкочували до Причорномор’я, паралельно розіславши сторожові загони в пошуках ще не впокорених князів, зокрема й Данила Романовича. Долаючи сотні кілометрів, кочівники рискали в пошуках князя, часто під’їжджаючи мало не до кордонів Литви. Знайти його, втім, не вдалося.

Волинський володар уцілів, перебуваючи разом зі старшим сином в Угорщині. Саме тут він перечекав найгірше. А коли монголи зайшли до володінь Арпадів, втік до Мазовії, де на той момент було безпечніше. Перечекавши деякий час там, кавалькада Данила Романовича заїхала до отчинних земель, де побачила жахливу картину: спалені села й міста, смердючі трупи в церквах, неприйняття князя вельможами, частина з яких стала держателями міст і містечок без його дозволу, але, вочевидь, цілком справедливо, з огляду на відсутність сюзерена у важкий для країни час. Була й загроза життю князя, на якого полювали монгольські роз’їзди. Його не пускали додому, принижували на зустрічах, а тому, відчуваючи своєрідне дежавю, той розпочав повторне збирання своїх земель, укотре демонструючи своєю несамовитою енергією та силою волі, хто в домі господар.

Важко сказати, за рахунок яких коштів уже не юний князь зміг за короткий час, до 1245 р., відновити статус-кво. Першим завданням, яке стояло перед ним, було унормування стосунків із кочівниками. Спершу Данило десь близько 1242—1243 рр. був змушений перед двома монгольськими темниками Манмааном і Балаа принаймні формально визнати зверхність Батия над Волинською землею. Такий плацдарм дозволяв йому спокійно збирати інші землі, зокрема Галицькі, багаті на соляні запаси — універсальну валюту середньовіччя. Втім, тут головні центри перебрали до себе вельможні бояри, тісно пов’язані стосунками із сусідніми угорськими нобілями й навіть королівським двором, при якому мали помітний вплив. З іншого боку, лихоліття війни вкотре поставило під сумнів легітимність претензій Романовичів щодо Галича. Такими ж претендентами залишалися чернігівські князі, з яких Ростислав Михайлович з другої спроби все ж таки отримав руку королівської доньки Анни, а разом із тим — титул галицького князя (Galitiae Dux) та тестеву всебічну підтримку в питанні реваншу на галицькому театрі політичних і військових дій. Оскільки сестру Анни — Кінгу — засватали за краківського князя Болеслава Сором’язливого, який на початку 40-х років XIII ст. досяг повноліття, Ростислав міг спокійно розраховувати й на додаткову підтримку. У Галичі князем воліли бачити саме його, а не Романовичів. Тут навіть місцевий єпископ Артемій твердо стояв на прочернігівській позиції.

Але Данило Романович, вихований в угорській і латинській традиціях (подібно до його сучасника імператора Фрідріха II Штауфена), виявив неймовірний талант дипломата й воєначальника. Він легко розправився з усіма супротивниками з-поміж бояр, поступово підпорядкував собі низку прикордонних галицьких земель та розпочав підготовку до відкритої сутички з племінником Ростиславом. За всім цим спостерігали татари. Від того, хто стане переможцем, залежала доля цілого регіону з кількома країнами.

Ситуацію розв’язали класичним для епохи способом — битвою у відкритому полі неподалік від міста Ярослав. Звідки суперники взяли ресурси й сили для грандіозної (якщо вірити літописцеві та кільком уривчастим повідомленням іноземного походження) битви, сказати важко. Ростислава Михайловича підтримали його угорські родичі, які не заборонили йому набрати військо для походу до Галицької землі. До складу армії входило чимало