Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

церемонії, на яких ви обливалися потом за себе і за інших: потіли за солдатів, що стоять струнко, слухаючи довжелезні промови незрозумілою говіркою; потіли за папу, одягненого у важке, розшите шовком убрання. Тільки жінкам-кардиналам у білих шовкових штанях було, здавалося, не так жарко в цьому пеклі, і вони жваво перемовлялися з священиками в тропічних шоломах. Важко було повірити, що колись настане сьома година вечора — час коктейлів на даху «Мажестіка» — і з річки Сайгон повіє вітерець.

Після параду я взяв інтерв’ю у представника папи. Я не сподівався щось у нього вивідати й не помилився; то було просто взаємне додержання правил пристойності. Я спитав його про генерала Тхе.

— Запальний чоловік,— сказав він і змінив тему розмови: почав повторювати завчені фрази, забувши, що я вже чув їх два роки тому; це нагадало мені про мої власні тиради, які я, наче патефонна пластинка, без кінця повторював новоприбулим: каодаїзм — синтез релігій... найкраща з усіх релігій... послано місіонерів у Лос-Анжелес... таємниці Великої піраміди... Він був одягнений у довгу білу сутану і безперервно курив. В ньому було щось лукаве і продажне: занадто часто повторювалося слово «любов». Він, безперечно, знав, що всі ми зібралися сюди, щоб посміятися з його релігії, що наш шанобливий вигляд був такий же фальшивий, як і вся їхня вигадана ієрархія, але ми були менш підступні. Наше лицемірство не давало нам нічого, навіть надійного союзника, тим часом як їхнє здобувало їм зброю, спорядження і навіть гроші.

— Дякую, ваше високопреосвященство.

Я підвівся, щоб іти. Він провів мене до дверей, розсипаючи попіл з сигарети.

— Благослови, боже, ваші труди,— промовив єлейним голосом.— Запам’ятайте: бог любить істину.

— Яку істину? — спитав я.

— Каодаїстська віра вчить, що є тільки одна істина, і Істина ця — любов.

На пальці в нього був великий перстень, і коли він простиг мені руку, то, мабуть, чекав, що я її поцілую, але я — не дипломат.

Під безжалісним промінням сонця я побачив Пайла: він марно силкувався завести свій «б’юїк». Чомусь протягом останніх двох тижнів я всюди — і в барі «Континенталю», і в єдиній порядній книжковій крамниці, і на вулиці Катіна — весь час натикався на Пайла. Дружбу, що він нав’язав мені з самого початку, він тепер підкреслював більше, ніж будь-коли раніш. Його сумний погляд мовчки питав про Фуонг, в той час як вуста з дедалі більшим запалом висловлювали його захоплення і любов до моєї персони.

Коло машини стояв каодаїстський комендант і поквапливо щось говорив. Коли я підійшов, він замовк. Я впізнав його: то був один з помічників генерала Тхе, доки той подався в гори.

— Привіт, коменданте! Як там генерал?

— Який генерал? — спитав він, вимушено усміхаючись.

— А хіба каодаїстська віра не вчить, що є тільки один генерал?

— Ніяк не можу завести машину, Томасе,— втрутився Пайл.

— Я піду по механіка,— сказав комендант і залишив нас.

— Я перервав вашу розмову,— вибачився я.

— Дрібниці,— заперечив Пайл.— Він хотів дізнатися, скільки коштує «б’юїк». Дуже славні люди, коли вмієш до них підійти. Французи, очевидно, не знають, як з ними поводитись.

— Французи їм не довіряють.

— Коли людині довіряють, вона намагається виправдати довір’я,— урочисто промовив Пайл.

Його слова пролунали як заповідь каодаїстів. Я відчув, що атмосфера Тай-Ніня була занадто моральною, аби я міг в ній вільно дихати.

— Давайте вип’ємо,— запропонував Пайл.

— Кращого й придумати не можна.

— Я взяв з собою термос з лимонним соком.

Він нахилився до багажника і став порпатися там.

— А джин є?

— На превеликий жаль, немає. Знаєте,— додав він, наче хотів підбадьорити мене,— лимонний сік дуже корисний у цьому кліматі. В ньому є вітаміни, от не пам’ятаю тільки, які саме.

Пайл подав мені стаканчик, і я випив.

— У всякому разі, він хоч мокрий,— сказав я.

— Хочете сендвіч? Чудові сендвічі. З новою патентованою начинкою, називається «Вітаміно-здоров’я». Мати прислала із Штатів.

— Дякую. Я не голодний.

— Смаком скидається на вінегрет, тільки трохи гостріше.

— Мені щось не хочеться.

— А я з’їм, якщо ви не заперечуєте.

— Та, звісно, не заперечую.

Він відкусив великий шматок, і сендвіч захрумтів у нього на зубах.

Неподалік біло-рожевий кам’яний Будда виїжджав верхи з домівки своїх предків, а його слуга — інша статуя — біг слідом за ним. Жінки-кардинали брели назад у свою обитель, а око боже стежило за нами з дверей собору.

— А ви знаєте, що тут частують сніданком? — спитав я.

— Я думаю, це ризиковано. М’ясо в таку спеку... краще утриматись.

— Вам нема чого боятися. Вони вегетаріанці.

— Воно, може, й так, але краще, коли знаєш, що ти їси.

Він відкусив ще шматок свого «Вітаміно-здоров’я».

— Як ви гадаєте, вони мають тямущих механіків?

— Вони знають досить, щоб перетворити вашу вихлопну трубу в міномет. Здається, з «б’юїків» виходять найкращі міномети.

Повернувся комендант і, хвацько віддавши честь, сказав, що він послав у казарму по механіка. Пайл запропонував йому сендвіч з «Вітаміно-здоров’ям», але той ввічливо, тоном світської людини, відмовився:

— У нас тут стільки правил щодо їжі.— Він прекрасно говорив по-англійськи.— Таке безглуздя. Але ж ви знаєте, що таке релігійний центр. Гадаю, те саме і в Римі... або в Кентербері,— додав він з граціозним поклоном у мій бік. Потім замовк. Вони обидва мовчали. Я відчував, що зайвий тут. Але все ж не міг не застосувати зброї слабих і не подратувати Пайла. Адже я був безсилий. Я не мав ні його молодості, ні серйозності, ні майбутнього. І тому я сказав:

— А втім, я, мабуть, з’їм один сендвіч.

— О, прошу,— сказав Пайл,— прошу вас.

Він якось знехотя взявся за ручку багажника.

— Та ні,— засміявся я, — я пожартував. Адже ви хочете залишитись удвох.

— Зовсім ні,— заперечив Пайл.

Таких невмілих брехунів, як він, я більше не зустрічав. У цьому мистецтві він, очевидно, не мав досвіду. Він пояснив комендантові:

— Томас — мій найкращий друг.

— Я знаю містера Фаулера,— відказав комендант.

— Ми ще побачимося до від’їзду, Пайле. — І я пішов у собор. Там була хоч якась прохолода.

Святий Віктор Гюго в мундирі Французької академії, з німбом навколо трикутного капелюха вказував пальцем на мудрий вислів, що його виводив на табличці Сун Ят-сен. Сісти не було де,