Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

хіба що на папський престол, навколо якого звивалася гіпсова кобра; мармурова підлога блищала, як водяна гладінь; у вікнах не було шибок. «Ми будуємо собі клітки з продухами для повітря,— думав я,— і для своєї релігії людина будує майже такі самі клітки з продухами для сумнівів, для всіляких вірувань та незліченних тлумачень». Моя дружина знайшла собі таку клітку з дірками, і часом я заздрив їй. Але сонце й повітря ніколи не бувають у згоді, а я надто довго жив під промінням сонця, щоб шукати повітря в такій клітці.

Я пройшовся по довгому порожньому храму,— це був не той Індокитай, що я любив. Дракони з лев’ячими головами видиралися на амвон; з плафона Христос показував своє заюшене кров’ю серце. Будда сидів так, як завжди сидить Будда, і на колінах у нього нічого не було; ріденька борідка Конфуція спадала маленькими струмочками, наче водоспад у посуху. Все те було комедіанство: велика земна куля над олтарем говорила про честолюбство, а скринька з рухомим віком, з допомогою якої папа творив свої пророцтва,— про шахрайство. Може, якби цей собор існував п’ять віків, а не два десятиліття, ці стерті ногами плити і зруйноване негодою каміння здавались би більш переконливими. Чи міг би хтось, такий же довірливий, як і моя дружина, знайти тут віру, якої вона не змогла знайти в людях? І якщо я справді захотів би вірувати, то чи знайшов би я цю віру в її нормандській церкві? Але я ніколи не прагнув до релігії. Справа репортера — викривати і реєструвати факти. У своїй роботі я ніколи не стикався з чимось незбагненним. Папа фабрикував свої пророцтва олівцем на рухомому віці, і люди йому вірили. В кожному чуді можна знайти подібний пристрій. У репертуарі моєї пам’яті не було ні одкровень, ані чудес.

Я навмання почав гортати сторінки моєї пам’яті, неначе фотографії в альбомі: ось лисиця, яку я побачив при світлі ракети, кинутої над Орпінгтоном,— вона крадеться вздовж огорожі курника, вилізши з своєї лісової нори на непридатних землях; ось тіло заколотого багнетом малайця, що його загін турків привіз на машині в гірницьке селище в Паханзі; поруч стоять китайські кулі, істерично хихочучи, а брат малайця підкладає під мертву голову подушку; голуб, що ось-ось злетить з каміна в номері готелю; обличчя моєї дружини у вікні в той день, коли я прийшов додому, щоб востаннє попрощатися з нею. Мої думки почалися й кінчилися нею. Вона, мабуть, одержала мого листа понад тиждень тому, а телеграми, на яку я і не сподівався, все ще не було. Але кажуть, що коли присяжні довго затримуються, для підсудного ще є якась надія. Якщо не буде листа і через тиждень, чи можу я на щось сподіватися?

З усіх боків чути було, як заводять мотори військових і дипломатичних машин: виставу закінчено до наступного року. Почалася панічна втеча до Сайгона — наближалася комендантська година. Я пішов шукати Пайла.

Він стояв з комендантом у вузькій смужці тіні, ніхто не думав щось робити з його машиною. Розмова,— хоч би про що вони там не говорили,— вже, мабуть, закінчилася, і вони мовчки стояли, не розходячись із ввічливості. Я підійшов до них.

— Ну,— сказав я голосно,— я, мабуть, поїду... Вам теж краще їхати, якщо хочете повернутися додому до комендантської години.

— Ще не прийшов механік.

— Механік незабаром буде,— сказав комендант.— Він ходив з процесією.

— Ви могли б тут переночувати,— сказав я.— Ще правитимуть святкову обідню, вам, мабуть, буде цікаво. Вона триває три години.

— Мені треба вернутися додому.

— Ви не встигнете, якщо не виїдете зараз же.— Я неохоче додав: — Можу вас підвезти, коли хочете, а комендант пришле вашу машину в Сайгон завтра.

— Не слід турбуватися про комендантську годину на території каодаїстів,— самовдоволено промовив комендант.— Але за межами... Звичайно, я пришлю вашу машину завтра.

— Тільки з вихлопною трубою,— сказав я, і на його обличчі з’явилась бадьора, підтягнута, вишколена, суто військова усмішка.

2

Коли ми вирушили, колона машин була вже далеко. Я наддав швидкості, намагаючись наздогнати її, але хоч ми вже залишили позаду зону каодаїстів і їхали тепер у зоні хоа-хао, попереду не видно було ні хмаринки куряви. Цієї надвечірньої години весь світ здавався безлюдним і плоским.

Місцевість начебто й не годилася для засідки, проте люди могли легко заховатись по шию в затоплених полях, що тяглися за кілька ярдів від дороги.

Пайл відкашлявся — це було ознакою того, що він зараз знову почне інтимувати.

— Сподіваюся, Фуонг здорова,— сказав він.

— Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь хворіла.

Одна сторожова вежа потонула в рисових полях позаду, друга випливала попереду, — зовсім як шальки терезів.

— Вчора я зустрів її сестру, вона йшла до крамниці.

— І, мабуть, запрошувала до себе.

— Правду кажучи, ви вгадали.

— Вона не так легко відмовляється від надії.

— Надії?

— Одружити вас з Фуонг.

— Вона сказала мені, що ви їдете звідси.

— Є такі чутки.

— Але ж ви будете вести зі мною чесну гру, Томасе?

— Чесну гру?

— Я попросив, щоб мене перевели звідси,— сказав він.— Мені б не хотілося, щоб вона втратила нас обох.

— Я думав, ви збираєтесь відбути тут весь свій термін.

Він сказав без усякого жалю до себе:

— Я зрозумів, що не можу знести цього.

— Коли ви їдете?

— Не знаю. Мені пообіцяли, що це можна буде влаштувати десь через півроку.

— І ви зможете витримати півроку?

— Доведеться.

— Які ж ви висунули причини?

— Я сказав нашому аташе... Джо, ви його знаєте, майже всю правду.

— Він, певне, вважає, що я мерзотник — не дозволяю вам забрати в мене дівчину.

— Навпаки. Він скорше на вашому боці.

Машина чхала і тягла з останніх сил — вона, здається, почала чхати ще за хвилину до того, як я помітив це,— я все розмірковував над Пайловим наївним запитанням? «Але ж ви будете вести зі мною чесну гру?» Це запитання належало до сфери первозданної людської психіки, де слова «Демократія» і «Честь» пишуться з великої літери, як писали за старих часів на надгробках, де