Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 176
Перейти на сторінку:
відсапуючись на червоній пластиковій канапі, підійшов Ланґобарді й уважно на мене поглянув. Коли він про щось замислювався, то скошував очі. Одне око, здавалося, відхилялось у бік іншого, наче рука піаніста.

— Чарлі, нащо ти так пнешся зі шкіри? — запитав він. — У нашому віці досить однієї короткої гри. Ти бачив, щоб я грав більше? Одного дня ти можеш зіграти в ящик. Згадай Гільденфіша.

Так. Зіграти в ящик. Слушно. Мені міг випасти фатальний жереб. Мушу припинити це загравання зі смертю. Я був зворушений турботою Ланґобарді. От тільки чи було в ній щось особисте? Нещастя у клубі здоров’я не віщували нічого доброго, а два інфаркти поспіль зробили б це місце понурим. Та все ж Віто хотів допомогти мені, як умів. У нас було мало тем для розмов. Я іноді спостерігав, як він говорив по телефону. У свій спосіб він був американський владоможець. Вродливий Ланґобарді одягався набагато краще за будь-якого голову правління. Навіть рукави його пальта мали вишукану підкладку, а спинка камізельки була з прекрасної тканини з візерунком пейслі. Дзвінки надходили на ім’я Фінча, чистильника взуття: «Джонні Фінч, Джонні Фінч, телефон, лінія номер п’ять», — проте на них відповідав Ланґобарді.

Він був мужній і владний. Своїм низьким голосом роздавав настанови, ухвалював і вирішував, можливо, призначав покарання. Але чи міг він сказати мені щось серйозне? І чи міг я розповісти йому, що в мене на думці? Чи міг я сказати, що того ранку я читав «Феноменологію» Геґеля, сторінки про свободу й смерть? Чи міг я зізнатися йому, що міркував про історію людської свідомості, вділяючи особливу увагу питанню нудьги? Чи міг йому повідати, що роками розмислював над цією темою і що обговорював її з покійним Гумбольдтом фон Флейшером? Ніколи. Навіть з астрофізиками, з професорами економіки чи палеонтології я не міг би про таке дискутувати. У Чикаґо є прекрасні й зворушливі речі, але культура до них не належить. Маємо місто, позбавлене культури, попри те, що Розуму йому не бракує. Розум, хай і без культури, — це головне, хіба ні? Як вам це подобається? Так і є. Я змирився з цим становищем дуже давно.

Очі Ланґобарді, здавалося, були незгірше перископа — могли бачити те, що відбувалося за рогом.

— Будь розважливий, Чарлі. Роби так, як я, — сказав він.

Щиро подякувавши йому за люб’язний інтерес до моєї особи, я пообіцяв:

— Постараюсь.

Отже, тепер я припаркувався під непривітними колонами чорного входу до клубу. Потім піднявся ліфтом і вийшов біля перукарні. Там побачив звичну картину — трьох перукарів: високого шведа з пофарбованим волоссям, сицилійця, який завжди був собою (навіть не голився), і японця. Всі вони мали однакову об’ємну зачіску, й на кожному поверх сорочки з короткими рукавами був жовтий жилет із золотими ґудзиками. Всі троє орудували фенами з блакитними насадками й укладали волосся трьом клієнтам. Я увійшов до клубу через вбиральню, де над раковинами холодно світили лампочки, а Фінч, справжній Джонні Фінч, наповнював пісуари безліччю кубиків льоду. Ланґобарді, рання пташка, вже був у клубі. Нещодавно він почав носити короткого чуба, як в англійського сільського церковного старости. Він сидів голий, переглядаючи «Волл-стріт джорнел», і зустрів мене коротким усміхом. І що тепер? Чи міг я раптом перейти на новий рівень у стосунках із Ланґобарді? Присунути стільця та, опершись ліктями на коліна, сидіти й, дивлячись йому в лице, відкривати своє серце у гарячковому пориві? Чи міг я, з округленими від сумніву очима, довірчо мовити: «Віто, я потребую допомоги»? Або: «Віто, чого можна сподіватися від цього хлопця, Рінальдо Кантабіле?». Моє серце шалено калатало — як воно калатало за десятки літ до того, коли я збирався освідчитися жінці. Ланґобарді час від часу робив мені дрібні послуги, замовляючи столик у ресторані, де ніколи не буває вільних місць. Але розпитувати про Кантабіле було би вже чимсь на кшталт фахової консультації. А клуб для цього — невідповідне місце. Віто якось напустився на Альфонса, одного з масажистів, бо той запитав у мене щось про книжки: «Не докучай чоловікові, Еле. Чарлі приходить сюди не для того, щоби говорити про свій фах. Ми всі тут, щоб забути про справи». Коли я розповів це Ренаті, вона сказала: «То між вами близькі стосунки». Тепер я зрозумів, що між мною й Ланґобарді така ж близькість, як між підвалом Емпайр-Стейт-Білдінґ[80] та його горищем.

— Хочеш трохи пограти? — запитав він.

— Ні, Віто, я прийшов забрати дещо з шафки.

Мої звичні пошуки, подумав я, повертаючись до розбитого «мерседеса». Як це на мене схоже! Я шукав допомоги. Прагнув знайти когось, хто пройде зі мною стаціями Хресної дороги. Як батько. Але де був батько? На цвинтарі.

* * *

У ремонтній майстерні поважному фахівцеві-механіку в білому халаті було, звісно ж, цікаво почути мою історію, але я залишив його запитання без відповідей.

— Я не знаю, Фріце, як це сталося. Такою я її знайшов. Полагодьте її. І я не хочу бачити рахунка. Надішліть його просто в «Континенталь Іллінойс». Вони оплатять.

Фріц правив за свої послуги стільки ж, скільки нейрохірург.

На вулиці я зловив таксі. Шалений на вигляд водій мав на голові препишне афро, схоже на кущ із садів Версалю. У задній частині кабіни, запорошеній цигарковим попелом, тхнуло спиртним, як у шинку. Водія відділяв від мене куленепробивний екран. Він різко повернув і помчав прямісінько на захід, у напрямку Дивіжн-стріт. Я мало що міг бачити через заплямоване оргскло і його афро, але насправді мені й не треба було дивитись, я знав це все напам’ять. Великі райони Чикаґо нищаться й занепадають. Деякі відбудовуються, інші так і лишаються занедбаними. Це наче монтаж фільму про появу, занепад і відродження. Дивіжн-стріт, де розташована стара лазня, колись була польською вулицею, а тепер тут мешкають майже самі лише пуерториканці. За польських часів маленькі цегляні будиночки було пофарбовано в яскраво-червоний, темно-бордовий і карамельно-зелений кольори. Моріжки обгороджено залізними трубами. Я завжди думав, що такі, певно, прибалтійські міста (наприклад, Ґдиня), з тією лише відмінністю, що тут на незабудовані ділянки вдирається іллінойська прерія й вулицями носиться перекотиполе. Якою ж тугою сповнює серце те перекотиполе!

За давніх часів візків із льодом та вугіллям домовласники розрізали іржаві казани навпіл, ставили їх на моріжках і садили в них квіти. Огрядні польські жінки у каптурах зі стрічками виходили навесні з бляшанками з-під мила «Саполіо» і фарбували ці казани-вазони, щоб вони вилискували сріблом на тлі яскраво-червоної цегли. Подвійні ряди казанів

1 ... 24 25 26 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"